Збірка творів - Вільям Шекспір

Вам слід би шкірою мене обшити.

(Виходить)

ЛЮЦІАНА

Соромся, сестро, — гнів тебе спотворив.

АДРІАНА

Напевне, він коханок розважає,

В той час як усмішки лиш прагну я.

Коли зів’яла вже краса моя

І рожі щік, — то він тут завинив;

Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?

Якщо дотепності я розучилась

І жвавості в розмові, — спричинилась

Лише його байдужість зла до того,

Що схожа я до мармуру твердого.

Чи їх убрання так його чарує?

Не винна я: все ж він мені купує!

Які ще вади у мені вражають,

Що спричинив не він? Коли зникають

Мої принади — то його вина!

Усмішка сонячна його одна

Враз воскресить мою красу зів’ялу;

Але йому — мене вже надто мало.

Мов олень дикий, він з припони рветься

І поза домом десь собі пасеться.

ЛЮЦІАНА

То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!

АДРІАНА

Ці муки можуть лиш бездушні зносить!

Десь інша вже йому милує очі,

Бо чом же тут сидіти він не хоче?

Він ланцюжка купить пообіцяв;

Якби ж цього лиш він не пам’ятав!

А то й від ложа він свого тікає!

Й клейнод красу свою, бува, втрачає,

Як не оправ, і золото псується,

Коли за нього часто хтось береться;

Ну, а людей — брехня й розпуста губить.

Коли краси моєї він не любить,

Сльозами я сліди її зітру.

І плакатиму, доки не помруї

ЛЮЦІАНА

О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать!

Виходять.

Сцена 2

Там само.

Входить Антіфол Сіракузький.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Все золото, що Дроміо я дав,

Лежить в «Кентаврі» ціле, мій же блазень

Блукає десь, шукаючи мене.

Виходить так, — та й каже це господар, —

Не міг я з Дромйо говорить, відколи

Я вперше відіслав його. Та ось він!

Входить Дроміо Сіракузький.

Ну, друже мій? Минув веселий гумор?

Як любиш стусани, то знов жартуй!

Не знаєш ти «Кентавра»? Не давав

Тобі я золота? Тебе послала

По мене пані — на обід покликать?

Я в «Феніксі» живу? Скажи, чи з глузду,

Бува, не з’їхав ти в той час, коли

Безглуздо так мені відповідав?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Відповідав? Коли ж це, пане мій?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ось саме тут, — тому лиш півгодини.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та я вас і не бачив ще відтоді,

Як золото мені ви наказали

Додому звідси віднести в «Кентавр».

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А ти ж казав, шахраю, що тобі

Не віддавав я золота, й молов

Все про якусь там пані й про обід;

Я сподіваюсь, добре ти відчув,

Як це мені припало до вподоби.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я тішуся, що бачу вас веселим;

Що означа цей жарт? Скажіть-бо, пане!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Глузуєш з мене знов? Смієшся в очі?

Гадаєш, я жартую? Маєш! Ще раз!

(Б’є його)

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Стривайте, пане, Бога ради! Жарт ваш

Стає серйозним надто! Чим же я

Такої плати заслужив у вас?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Лиш через те, що часом я з тобою

Поблажливо, як з блазнем, поведуся,

Погомоню, — глузуєш ти зухвало

З моєї доброти й нахабно лізеш

Із жартами в поважний час до мене.

Як сяє сонце, хай собі танцюють

Веселі комарі, проте в щілини

Хай лізуть, як воно проміння згасить.

Коли зі мною хочеш жартувати, —

Глянь спершу на лице моє й поводься

За виразом його, а ні — то я

Втовкмачу це в твою малу макітруї

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Макітру, кажете? Я волів би, щоб мій мозок містився в голові, а не в макітрі і щоб ви перестали товкти мене; а якщо ви не припините атак, то доведеться мені добре укріпити ту фортецю або шукати розуму в хребті. А проте зробіть ласку, пане, скажіть, за що ви мене віддубасили?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Хіба ти сам не знаєш?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Нічогісінько, пане; знаю тільки, що ви мене віддубасили.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

І ти хочеш, щоб я сказав тобі — чому?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Авжеж, пане, і за що; бо, як то кажуть, кожне «чому» має своє «тому».

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

За те, що кпив із мене, і тому, що вдруге намагався це зробити.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Чи ще кого отак нізащо бито?

«За що» й «тому» — безглуздя цілковите.

Та добре, пане, дякую красненько.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ти дякуєш мені? За що?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та за оте дещо, пане, що ви його дали мені за ніщо!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я відшкодую тебе іншим разом і за дещо не дам тобі нічого. Проте скажи мені, чи не час обідати?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, пане, я гадаю, що м’ясу ще бракує того, що я вже одержав.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Дозволь же запитати: чого саме?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Його не досить бито!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

То нічого, печеня буде не досить м’яка, та й тільки.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Тоді прошу вас, не їжте тієї печені.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Чому?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Бо ви розгніваєтеся, що м’яса не побито як слід, і знову почнете товкти мене.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що ж поробите, пане! Навчіться жартувати вчасно; на все свій час.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Наважився б я заперечить, але боюся, щоб ви знову не розгнівались.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Яким же чином заперечить?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Таким же ясним, як ясний лисий череп старого батька Часу.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Кажи. Послухаємо.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Немає часу для того, щоб вернути волосся тому, хто волею природи облисів.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А хіба немає жодного засобу повернути собі волосся?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та, мабуть, є один засіб — купити перуку, але таким чином повернеш собі волосся, відібравши його в іншої людини.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А чому час такий скупий на волосся, коли взагалі волосся так багато?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Це, бачте, тому, що волосся — благословення, яким час обдарував тварин; що ж до людей, то він відбирає в них стільки волосся, скільки додає їм розуму.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Адже ж є багато людей, які мають далеко більше волосся, ніж розуму.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Проте немає жодного, кому забракло б розуму втратити своє волосся.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Але ж ти щойно зробив висновок, що волосаті люди дурніші за інших?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Що чоловік дурніший, то швидше втрачає волосся; але втрачає його все-таки з певною радістю.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

З якої ж то причини?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

З двох причин і до того ж вельми поважних.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, вже тільки не з поважних!