Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
Лєший вже пару днів намагався не грубити старому і намагався повернути ті стосунки, які були між ними до інциденту в лікарні. Олег Сергійович нічого не підозрював, бо минуле Лєшого було переповнене досить жорстокими доказами того, що хлопець не мав приводів розпускати соплі від того, що дівчина, яка витягнула його з лап смерті, попала в штангу. Вони пили пивко вечорами і вели розмови на віддалені від містечкових справ теми. Згадували, як були колись на морі, і мріяли, як би попасти туди ще раз, не відсидівши попередньо у тюрмі. Потім мирно полягали спати. Коли батько дивився перший сон, Віталік пробрався до нього в кімнату й підійшов до ліжка. Нахилившись так, що було видно, як рухаються волоски в носі, малий акуратно розщепнув на батьковій шиї ланцюжок, на якому висів оригінал картки. Розщепив він його таким чином, щоби під час зав’язування галстука послабилася защіпку і картка злетіла під сорочкою, грубо кажучи, у труси. План відносний, але таке спрацьовує, коли дуже сподіваєшся на це. Наступного дня, коли мер вийшов з дому на роботу, Віталік витягнув із шкатулки у сейфі пластикову прохідну картку і вискочив услід за ним. У нього було рівно сорок хвилин, за які треба було пробратися всередину «лікарні» і пройти всі перешкоди, щоб довідатися правду. Лєший пробіг майже впритул за старим до рогу будинку, де той сів у машину. Він біг ще хвилин з десять, аж уперся в ворота «лікарні». Зліва від воріт був ідентифікатор карток, до якого її треба було притулити, щоб він упізнав її. Віталік не спішив. За його розрахунком старий мав під’їхати до мерії через хвилину-півтори, і ще за сорок-п’ятдесят секунд він мав помітити пропажу картки. За умови, що він подзвонить до оператора в цю саму мить (виключаючи можливість користування з цієї картки іншої особи). Тобто у нього було дві і півхвилини на те, щоб відмовитися або, навпаки, приступити до виконання плану «Б».
Старий вийшов з машини й підійшов до дверей мерії. Два поліціянти, колупаючись у носі, ліниво спостерігали за його ногами, які переступали по сходах. Їхні зелені обличчя передавали цілковитий спокій відносно того, що відбувалося. Мер підійшов до дверей і звичним рухом шугонув рукою під плащ, намагаючись дістати картку.
Віталіку за його підрахунками залишалася хвилина. Цікаво, як зреагує старий. Варіантів — три. Ідеальний — перший. Мер, побачивши відсутність пропуску, дзвонить оператору, їде додому, сподіваючись знайти стару картку і забрати з сейфа нову. Проходить хвилин двадцять, поки він дістає нову картку, заходить у туалет і з трусів випадає стара картка. Він дзвонить в операторську відмінити надзвичайний стан і, не поспішаючи, їде до мерії. В такому разі — у Віталіка буде сорок хвилин, за які можна облазити повністю всю лікарню. Другий варіант дещо гірший — він повертається додому, картка з трусів не випадає, він бере нову і їде на роботу. В такому разі — двадцять п’ять-тридцять хвилин. І третій — найгірший. Ланцюжок не обривається. 0!!!!хвилин. Який з варіантів трапиться? І як чинити далі? Цікаво, чи зажоплять його, коли він піднесе картку до ідентифікатора, а той не спрацює. Піт тонесенькими струмочками робив собі дорогу по спині і неприємно стікав аж туди вниз, між двох дольок. Лєший стиснув картку в руці і чекав, доки пройде та одна хвилина, яку він сам визначив. Коли стрілка тікнула останній раз по цифрі 12, він зробив крок уперед і підійшов до воріт. Одягнув окуляри, як у інженера з радянських фільмів. Витягнув картку і простягнув її до пластикової пластинки на стіні. Притулив і заплющив очі. Кольорові лампочки замиготіли і... нічого не сталося. У Лєшого підкосилися ноги, в цю ж мить відчинилися двері і з них вийшов охоронець, швидко підійшов до хлопця і простягнув руку. Віталік не звернув уваги, що колір обличчя був абсолютно мирний. Він подумав тікати, але ноги відмовлялися його нести.
— Дайте картку, — попросив охоронець і, взявши її в руки, зайшов до себе в будку, щось мовив напарнику, вийшов і простягнув її Віталіку: — Будь ласка, замок заїдає в воротах. Погода волога, знаєте, роса замикає контакти. Проходьте.
— Дякую, — промимрив Лєший і пройшов на територію лікарні через будку охоронців. Він знав, що персонал максимально рідко контактує між собою і охоронці не можуть пам’ятати всіх в обличчя, позаяк їх постійно міняють, щоб виключити якісь домовленості та афери між ними і працівниками. Віталік пройшов усередину. По ідеї ніхто не мав права чіплятися до нього, поки картка відкривала двері. Значить, усе пішло за планом, старий їде додому. Він мав ще добрих двадцять п’ять хвилин на спокійні дії, але все одно треба було спішити. Непрогнозованість ситуації страшила його найбільше. Він зайшов у будинок, приклав картку ще раз, у дверях клацнуло, і вони піддалися його руці. Білі акуратні коридори розходилися в різні боки. Він йшов абсолютно інтуїтивно, майже навмання. Зрідка дорогою траплялися люди. Всі були заклопотані своїми справами і не звертали на нього уваги. Почала боліти голова, він зняв окуляри, і стало легше. Купа діоптрій напружувала мозок, і він попросив позбавити його від цього некомфортного додатку. У повітрі стояв запах реактивів. Когось повезли на каталці, відразу перед ним, він наздогнав пару санітарів і спробував роздивитися через плече заднього форми тіла, яке вони транспортували. Зріст завеликий. Це був явно мужик. Він стишив хід і відстав од них на декілька метрів, щоб прослідкувати, куди вони його відвезуть. Санітари викликали вантажний ліфт і поїхали кудись униз. Совкові світодіоди працювали далеко не всі, і Віталік не зміг вияснити — куди вони зникли. Час минав, а його походи по лікарні не давали результатів. І він вирішив йти ва-банк. Він підійшов до столика, за яким сиділа медсестра, чи як вона там називалася, і сказав, протягуючи картку, на якій було прізвище мера міста:
— Добрий день! Мене цікавить, де зараз перебуває Аліса... не пам’ятаю прізвища, вона попала сюди
