Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
— Вот так, нах! — почув я задоволене за спиною.
За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.
— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до старшини.
— А я прі чьом? Убірай, нах, — видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.
— Так граблі дайте, — попросив я.
— З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, — сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.
— Пішов до сраки, — з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.
— Посрать — то сході, канєшна! — не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.
Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів, підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.
— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання самий покоцаний серед них.
— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день — махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.
— Паслєднюю не бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.
— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.
— Не знаю, а вас?
— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапонув скловати.
— Распрєдєлять после абєда абєщалі, — сказав карел.
— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.
— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.
— Хєр он, а не дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.
— Не, не відєл. А чьо?
— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.
— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм через два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.
— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, — прям Суворов, нах!
Народ радісно заржав.
— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.
— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив самий покоцаний, і всі закивали головами.
Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.
Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось в низу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а покоцаний, ще раз чвиркнувши, сказав:
— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!
Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.
— Пвівєт, Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.
— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе додому не відпустять, — привітав я товариша.
— Насавая певегаводка, што лі? — наївно спитав він.
— Мозговая перегородка, — уточнив я.
Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.
— Міхайлов Степан Стєпанич! — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою репою. — Курск, артілєрія! — оголосив він призначення.
— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.
— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.
— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.
— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!
Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:
— Я папвасів би нє кавєвкать ім’я маєво папи!
— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».
ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.
— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.
— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.
— Стройбат, Воркута!
— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!
— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!
Плац заржав дешевим сміхом масовки районної театральної студії. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.
— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.
Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.
— ШМАС, Вишній Валачьок! — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.
Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із
