Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
Разом з тим дедалі виразніше звучать оригінальні мотиви чисто сосюринської романтики боротьби й кохання (“На вин-товке любимой родная рука, нежно пальцьі грустят на затворе”). З бігом часу лірика Сосюри звільняється від обтяжливих ранньомодерністських трафаретів на зразок “дивньїх чар” та “міражів золототканих”, випрозорюється в ідеї та образі. Дедалі чіткіше увиразнюються риси індивідуального поетичного мислення — гостро відчутий “смак” життя, барви, звуку, точно вловлена й передана психологія миті, несподіваний образний синтез вражень (“И льется на штьїки с холодной вьісотьі заду-мчивой луньї багровое сиянье”, “цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити”). Та головне — це особлива злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю, абсолютна і беззастережна відкритість його особистісних рефлексій, що за відсутності інших визначень описуватиметься поняттями “щирість” та “задушевність”.
Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, О. Ковінькою, іншими літераторами, що збираються в “Кав’ярні поетів”, читає тут свої вірші. Товариство одностайно визнає його поетом, за образно-інтонаційним ладом, усім складом мислення й почуття — поетом українським. 20 травня
1920 р. в газеті “Одеський комуніст” за підписом “Сумний” друкується вірш “Відплата”, що тривалий час вважався першим опублікованим українським твором Сосюри. Нині знаємо, що це слушно лише стосовно радянських друкованих органів. Але дебют у більшовицькій пресі рідною мовою багато важив для поета й запам’ятався назавжди 11. Від 1921 р. він починає писати виключно українською мовою (за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли з політичних міркувань він іноді давав до друку російськомовні тексти).
У листопаді 1920 р. червонарм В. Сосюра направляється в Єлисаветград, де захворює на дизентерію і потрапляє аж до зими в лікарню. Після одужання він їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. в Харкові Сосюра знайомиться з Б. Коряком, В. Блакитним та І. Куликом — тодішнім завідувачем агітпропу ЦК КП(б)У, який відкликає його з армії на посаду інспектора преси при агітпропі. Починається період напруженого творчого життя в колі провідних українських майстрів: О. Довженко, І. Сенченко, О, Вишня, О. Копи-ленко, М. Йогансен, М. Хвильовий та інші найвідоміші тогочасні митці совєтизованої України складають його літературне оточення 12.
1921 р. виходить у світ збірка “Поезії”, що до останнього часу вважалася першою книгою В. Сосюри. Однак нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою В. Сосюри тут записано: “... в 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, .козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій “Пісні крові”...” 13. Переповнена подіями юність поета збагачується ще одним фактом. І хоча відшукати цю книжку в бібліотеках й архівах України поки не вдалося (і чи й вдасться з огляду на немислимість її збереження в сталінські часи), свідченню самого поета треба вірити. Крім того, переглядаючи влітку 1999 року особистий архів Ю. Шевельова в тій його частині, що зберігається в Бахметьєвському рукописному фонді Колумбійського університету (США), ми натрапили на лист проф. Юрія Луцького від 1956 р. зі згадкою про дуже ранній рукопис віршів Сосюри (на першій сторінці рукопису рукою автора проставлено “Сюсюра”), дивом збережений в архіві Аркадія Любченка (Торонто, Канада). В цьому листі Ю. Луцький просив Ю. Шевельова за стильовими характеристиками віршів потвердити авторство Володимира Сосюри. Ми звернулися до Ю. Луцького й дістали від нього відбиток цього рукопису, а також англомовну статтю Ю. Луцького, якою він іще 1958 року (!) повідомив славістичний світ про цю знахідку і в загальних рисах її схарактеризував (Ьискуу О. 8. М: А іугі-СІЇҐ5 ЯесогсІ о/ (Ие Кеуоіиііоп: А оп ап ІІприЬІізИесІ Соїіесііоп о/ Уегзез Ьу Уоіосіутуг Зозуига // СапаШап Зіауопіс Рарегз, 1958, № III, р. 103—108). Тепер відбиток цього рукопису (близько двох десятків віршів Сосюри 1918—1920 рр.), переданий нами до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, чекає свого докладного опрацювання. Ми бачимо в ньому коли не всю, то принаймні більшу частину пізніше згадуваної поетом збірки “Пісні крові”.
1921 р. виходить у світ поема “Червона зима”, що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лірика початку століття в переважній частині з помітними зусиллями, зумовленими об’єктивними чинниками, робила перші кроки в напрямі модернізму, проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних струсів. Соціальна реальність з усіма її проблемами — революціями, війнами, боротьбою класів та ідей — з поля зору ранньомодерністської лірики, як правило, випадала: лишалася людина тонкої духовної організації, яка багато і глибоко відчувала, болісно реагувала на недоладності життя, але майже нічого вдіяти не могла. Хіба що страждати й втішатися хвилиною випадкового, частіше примарного, аніж справжнього щастя. Цю лірику не проймали політичні чи ідеологічні струми, надмір яких за чверть століття призвів поезію до “голої” декларативності. їй відкрився психологічно-емоційний безмір особистого буття і відповідно нова художня стилістика. Ясна річ, від щохвилинних потреб соціуму, його реальних бід і нетерплячих сподівань ця лірика була далекою. По суті, вона працювала на віддалену лю-динотворчу перспективу, що ми нині й відчуваємо, повертаючись із цікавістю й захопленням до поетичних шедеврів І. Сє-верянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та ін.
Катаклізми 1917 р. покликали до життя нового ліричного героя принаймні в одному з ідеологічних варіантів цього покликання — мільйонні трудящі маси, які повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповніше відтворений він у “150 000 000” В. Маяковського, шерегах “Дванадцяти” О. Блока, символізований у поширених на той час образах бурі, вітру, молота, плуга. Численні приклади цього дає поезія П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Поліщука, в Польщі — Б. Ясенського, В. Броневського, А. Стан-де, в Чехо-Словаччині — С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та ін.
У перші пореволюційні роки цей збірний образ був найжит-тєвішим, соціально достовірним, а тому й витіснив із лірики конкретну особистість з усіма її переживаннями, сміховинно малими у
