Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заанга-жованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував “широкий сонячний рух української молоді до культури” (“Плуг”) і насторожувала “аристократична” замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців 17.

А за цими симпатіями й антипатіями — життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925— 1928 рр. 18 Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якиКіось прагматичним регуляторам, — все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри. Найповніше ці настрої відбилися в збірці “Місто” (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви — “далека Іранія” і “замріяна Індія”, казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі “Воно” читаємо: “Знає він — од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова”. Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам’ять.

Визначальним є те, що в умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя з його дедалі агресивнішим “класовим профілем” Сосюрі з великими труднощами й моральними втратами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Він оспівував печальне ім’я Марії, а цього ж 1925 р. у Харківському університеті професор Рожи-цин, працівник ЦК, розносив у пух і прах прибічників одвічних естетичних цінностей у лекції “Красота — зто контррево-люция” 19. Поетові дедалі більше перепадає за “солов’їв” і “троянди”, “синій сум очей” і “вечірній сум гітар”, хоча це — лише один бік чуттєвості, особистісності його слова, що мало й інший — вже наголошений вище вітальний порив цілком акцептованого владою суспільного характеру, відбитий низкою яскравих образів і картин:

Люблю тебе, доба переходова, за смутний вид, за зломи, за огні, за рух юрби і за огненне слово, за владне “так” і непокірне “ні”...

(“Сонет”, 1927)

Зрештою, навіть його “програмна” громадянська лірика входила в суперечність з ортодоксальною більшовицькою критикою, оскільки красою для Сосюри була і неретушована жорстка правда життя, яким воно було і є, а не тільки ідея красивого життя, “світлого майбутнього”:

І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру від червоної кулі лягло 20.

(“1 пішов я тоді до Петлюри...”)

Хай Сосюра не виголошував маніфестів на захист свободи творчості, більше того, визнавав і втілював на письмі принцип соціальної заангажованості літератури (невдовзі цілковито сфаль-шований теорією і практикою соцреалізму). Але його лірика в своїй кращій частині народжувалася з духовної свободи художника, його образність мала глибоке інтуїтивно-психологічне підґрунтя, народжувалася свавільним екзистенційним захватом і вже тому вихоплювалася з-під влади інших законів — ідеологічних, — яким дедалі більше підпорядковувалася література (“Плакав вітер і айстри осінні нахилялись до зляканих трав”, “як пахнуть губи снігом талим і сонцем — кучері твої”, — це та багато іншого — передовсім поезія).

Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення — гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть. “На рев і регіт індустрії ходою твердою іду”, — писав поет у вірші “Іду” 1926 р. Разом з тим, збентежений ґвалтівними темпами індустріалізації, що насильно відривала людей від землі й новітніми нужда-рями жбурляла їх на маргінеси суспільства, він писав і такі твори, як вірш “Нуждарі”, тільки нині відкритий широкому читачеві 21. 1 це також лірика.

А йому продовжують дорікати за ліризм, виходячи з про-леткультівських уявлень, що все ніжне та особистісне — ретроградне, а гучне й бадьоре — передове. Уповні це виявилося під час літературної дискусії 1925—1928 рр. 22 На жаль, все це виливалося не тільки у вульгарні критичні закиди, а й мало грізні практичні наслідки (згадаймо перше виключення Сосюри з партії, невдовзі відмінене вищою інстанцією 23).

Довірливий і щирий, Сосюра шукає порозуміння з оточенням, естетичними вимогами часу, що невмолимо канонізуються. Він готовий визнати власні “помилки” аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Фактами цих тяжких терзань є вірш “Вечірні вулиці” 1928 р., де складається данина індустріалізації, і вірш “Майстерня” 1932 р. з його страхітливим апофеозом знеособлених шерег, затоптуванням власного “я”, запереченням, ба навіть моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій.

Але такі поступки вульгарній думці полегшити ситуацію не могли. По-перше, тому що взагалі зректися ліризму як власного мистецького єства Сосюра не міг. По-друге, відторгнення його з літпроцесу мало свою жорстку позаособистісну логіку. Надходили 30-ті роки — доба тоталітарної ідеології, яка потребувала і формувала безсловесного виконавця. Вільна, окрилена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоністичною радянській системі. В тому й драма тогочасної лірики (загалом мистецтва!), що вона у кращій своїй частині продовжувала утверджувати цінність особистості, тоді як комуністична ідеологія потребувала знецінення її до рівня легко замінимого “гвинтика”. Ця драма надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавленого здібностей П. Усенка.

Сосюра, котрий висвітив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, “вибився з хору”. Лірика, в якій поет “опускався” до радості й смутку землянина, тоді як життя цього землянина вже переставало йому належати і владною рукою жбурлялося на дно індустріальних котлованів, — така лірика суперечила духові доби. І цей антагонізм не могли зняти жодні втечі поета від самого себе, бо, вдаючись до них, він перетворювався з художника на ілюстратора. Останній міг сподіватися на замирення з суспільною реальністю, художник — ніколи. Художник лишався в опозиції.

Виходять збірки віршів “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горі” (обидві 1928