Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати, зумовлені тотальною деіндивідуалізацією ліричного героя, на збіль-шовизованих теренах укрупненого до всепланетного робітничо-селянського “ми”. Бо за краще майбутнє, яким би воно не мислилося окремими індивідами, змагалася не безлика маса, а сила з’єднаних ідеєю особистостей. Вони по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, закохувалися і любилися, і було їм сумно розлучатися, і боляче було помирать. У злютованій єдиним поривом масі література мусила розгледіти індивідуальні обличчя і душі, аби остаточно не відступити від життя на хисткі терени загальниковості й плакатності (як то й сталося невдовзі з пролеткультом, а великою мірою — і всім слов’янським футуризмом). Першому і найкраще в політичних кордонах совєтизованої України це вдалося В. Сосюрі.

“Червона зима” увиразнила в цій поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля — не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не іде ї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. В плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.

“Червона зима” вмістила в дев’яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника “робітничої рані”, світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.

Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспільному морі, визначеність як дарунок “мятежній” душі, світоглядна певність, основана на а ргіогі визнаній доцільності й доречності всіх випробувань, що випадають на долю людини й суспільства (а це дарує легкість і свободу почувань!), — ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, яка попри всю суворість зображуваної реальності (злидні, голод і холод, розруха, війна і смерть) наскрізь віталістична. Це — звук і голос надії на доладне впорядкування світу, надії, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомільйонного “ми”, котре не нівелює особистості, а дарує радісне почуття примножених сил у боротьбі за суспільне благо, — шлях такий тернистий і звичайний, — є пафосом цього твору:

І чітко мірний крок ряди сотень хитає...

І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...

Здається, я і є, і мов мене немає,

то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про с е-б е, гартоване досвідом багатьох (насправді й імпліцитно — роду!). Це була нова лірика суб’єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загальнозна-чиме і не мислилася поза ним.

Естетика, з якої народилася “Червона зима” і яку несла вся лірика Сосюри 20-х років (збірки: “Поезії”, 1921, “Червона зима”, 1922, “Осінні зорі”, 1924, “Сьогодні”, 1925, “Золоті шуліки”, 1927, “Коли зацвітуть акації”, 1928 та ін.), визнавала і підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям усієї суспільної множини, але не губиться, не розчиняється в ньому безслідно. Саме так, як ліричне “я” поеми, зливаючись з “народу “ми” святим”, лишається образом конкретного юнака, котрий пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство з “чорною” роботою “за четвертак”, тужить над могилою брата...

Сосюра художньо узагальнив і утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспільному огромі, мати моральне право без сорому звітувати своєму часові й поколінню: “і я щось значив, щось зробив”, коли “Вкраїну з краю в край проходили з боями”. Оце потверджене людське достоїнство кожен і бачив у героєві “Червоної зими” і в цьому розумінні — самого себе.

Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як психології, що позбавляла людину права на особисте життя, радість і щастя в умовах різних соціальних протистоянь. Ліричний герой всієї поезії Сосюри — багатий духовно, він переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають йому бути учасником соціально-історичних процесів, бо й самі ці процеси у сприйманні Сосюри є власне способом буття одухотвореної матерії і визначаються не так певною ідеологією (що радянська критика традиційно накидала поетові, далекому від ідеологічної послідовності, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами універсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладі фрагменти живої природи й сплески поривань набувають аксіологічного смислу й означують собою певні світоглядні віхи:

Магнолії лимонний дух, солодкі мрії олеандри...

А в небі огненні гранати, і мислі зоряно цвітуть...

Ми хвилі любим, хвилі любим.

Самі народжені од хвиль.

О, притули вишневі губи ти до моєї голови!

(1923)

“Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися боротьба й кохання, — і кращий хто, не знаю я” (1923—1924), — так просто і природно “знімається” суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним — невситимою вітальністю, радісною жагою життя в усіх його проявах, ідеологічна забарвленість якої не має вирішального значення (саме тому обік “Червоної зими” ми бачимо й поему “Перстень”).

Вся сфера інтимного набула під пером Сосюри потужного онтологічного сенсу й почала імпліцитно свідчити на користь тих суспільно-політичних “ландшафтів”, в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, — більшовиць-ко-пролетарських). Лірика Сосюри 20-х років (“Ластівки на сонці, ластівки на сонці...”, “Вже в золоті лани...”, “Коли потяг у даль загуркоче...”, “Марія”, “Жовтіє лист...” та ін.) явила людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки в споконвічних мріях народу. До обіцяного більшовиками і насправді відвіку сподіваного народом “світлого майбутнього” було, м’яко кажучи, далеко: тим захопливіше й принадніше було уявляти його риси на прикладі конкретної долі такого земного героя Сосюри. Читач відчував з ним глибоку духовну спорідненість і ніби прилучався до омріяного грядущого.

Живлющою росою лягла ця поезія на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, — як писав згодом О. Довженко, — “життя саме по собі найвище благо”, і в цьому була її очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між “моїм” і “нашим”: все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в