Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

В небі набравши глибокої просині,

Моря шукає, в людей не попроситься.

Гуси над нею летять і курликають,

Грім упада, ударяючи глухо,'

Осінь сідає від спраги великої Коси змочити чи випити кухоль.

Ну, що вже коні з волами рогатими День весь простоять до місяця-ясика. Бджоли налинуть з медами багатими •Трохи спочити, а потім — на пасіку.

Я до струмка серед битви тривожної В ніч приповзу, пересиливши спрагу,

Вмию лице від пилюки дорожньої,

Двічі ковтну і наповню баклагу.

— От і спасибі,— скажу,— що зустрілися,— Може, засну, ні про що не питатиму.

Буде здаватися: гуси злетілися,

Бджоли гудуть і гудуть над гарматами.

ЗАПИТ ЛИПНЕВІЙ ХМАРІ

Чого ти до мене летиш іздалеку, Ховаючи зливу грімку та багату, Минаєш в долині задушливу спеку,. Рядок мій обравши, як власну кімнату.

І чим моє слово для тебе привабне?

Ні меду, ні ласки, ні пристані тихої.

Та, бачу, любов твоя зовсім не слаб не, Вуркочеш, воркуєш, як голуб під стріхою.

Пливи собі дужа, пливи собі гнівна,

Мені не потрібно ні краплі водиці,

Я сіяв рядок, і зіходить вій рівно.

А люди посвідчать: зерном колоситься.

У тебе простору кілометрів триста,

Де трави-отави, колосся колюче,

Впади неповторна, ва;&ка і краплиста,

О туче вбчірня, осяяна тучеі

Поклониться вишня зеленою бростю, Зароситься колос неначе від поту,

А ти повертайся до мене у гості, -Зробивши доладну, клопітну роботу.

ОПОВІДАННЯ ПРО ЛИВОНА РЕДЕДЮ

Постарів зовсім Ливон Редедя.

Вісімдесят літ минуло вчора, .

Наче гарби, гружені снопами, Проскрипіли, прокотились мимо.

Він осліп і більмами не бачив,

Як ідуть сусіди в партизани,

Як пливуть за плавнями утята,

Кречети кричать по роздоріжжю.

Сонце крито чорними щитами,

Нива вся скороджена списами,

. Оловом засіяна гарячим.

Син Павло сказав тоді: — Доволі!

Що ж ми будем дома ночувати,

Щоб стріляли нам у саме серце?

. А берімо, хлопці, трилінійки Та метнімось в гори воювати!

Попадемо ляха-бутурлака Чи ворону білу із погоном —

Гірко споминатимуть, почому Чорне просо в мене в патронташі...

Від заграв півнеба поруділо,

Кулі проквиляли за лиманом. Посміхається сліпий Редедя:

— Бач, Павло башличника вгощає!

Та в село гайнули бузувіри,

Сот чотири, як того не більше,

Мов хорти, од вовчої породи Все взяли — і зуби, і похватку.

А в візку закований иавхрестя,

Ременем пов’язаний скрипучим,

Партизан сидів, чорнявий хлопець, Засмаглів од пороху та диму.

Пил дорожній ліг на чорні вуса,

На чуприну випав сивизною,

Партизан палив махряк ятранський, Наділяв востаннє возівнищо.

Підійшли сусіди до Ливона,

Хто ярком, а хто поза тинами.

— Так і так,— говорять,— буде лихо,

Що робити, партизана згублять.

Блимнув косо більмами Редедя,

Щось подумав: —Звідки ж той хлопчина? Може, він Павла мого й не знає,

Може, просто злодій подорожній?

— Ні, не злодій і не розбишака,

За Ятранню з чабанами виріс,

Тільки ти не знав його, Ливоне,—

А самі і в очі не поглянуть.

Похитав Редедя головою:

— Жалко, що Павла немає вдома, Пороху ні крихти, ні зернини,

Ні ружжя, ні шаблі не зоставив.

Що ж, як так, ведіть мене за руку До башличників і бузувірів,

Жить уже недовго на цім світі — •

Хай мене за хлопця розстріляють.

На майдані прийшлі стали в коло,

Сот чотири, як ■Того не більше,

Гримнули затворами сухими,

По патрону в дуло засилали.

Перед ними, скручений ремінням, Чорновусий, смаглий і високий Партизан стояв в одній сорочці, Тютюнець допалював ятранський,

— Полк, готовсь! —

Гвинтівки піднялися, Тужно загурчали барабани.

— Стійте, стійте, кляті душогуби! — Заволав Редедя на майдані,—

З партизаном смертю поміняюсь,

Вже мене стріляйте скільки хочте,—

І сорочку розірвав на грудях.

— Батьку, батьку, що це ви зробили!

— Хто це крикнув? Наче син, Павло мій? Це тебе розстрілюють, синочку? —

Без сльози життя прожив Редедя,

А тепер слігшй Ливон заплакав.

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО КИЄВА

Людей набралося чимало,

Поромщик долю кляв свою,

Пором заносило помалу ї ї а круговерть і течію.

Дві пані сіли, наче пави,

Дідок сухий, рябий з лиця,

Та гшсар волосної справи Із города із Козельця.

Вози із сіном вище хати,

Смішок бублейниць-цокотух,

І дубленої шкіри дух,

І сіряків кріпачих лати...

В трьох бочках шумувала брага Із ячменистого зела.

Рибалок стомлена ватага Улов опівнічний везла.

А на поромі поміж людом,

Між сміхом, смутком, пересудом,

Між удовою і мужичим Плечем, що бите сорок літ,

Стояв ти, вдумливо обличчям На схід вдивляючись, на схід.

Іще ввижалась ніч велика,

Мотронівки ведмежий кут,

Весільна жалібна музика Тебе здогонила аж тут.

Ти сам, повідчинявши двері, Дружківську погасив свічу,

Не чути б сміху білозерів І флейти бідної плачу.

Минуло все. Синіє обрій,

Спітнілий лоцман воду п’є.

— День добрий, діду.

— А, день добрий.

— Стомились, певне? То ж бо й є, Давайте поможу.—

Без слова,

Щоб не одумавсь дід, либонь, Правила міць важку дубову В свою затискуєш долонь.

Рибалки — й ті далися диву:

— Невже з панів? —

І в тую ж мить Хвилинку впіймано щасливу Із вусачем поговорить.

Ти люльку витягнув з кишені,

А тютюну нема, кінець.

І враз — в чотири повні жмені Дають рибалки тютюнець.

А найстаріший ув артілі,

Що знав життя і вбрід, і вплав, Підносить ложку в цьому ділі,

Щоб з ними юшки скуштував.

Уже й посіли наоколо,

І спогадів струмок тече,

Що їм і босо, їм і голо,

І в люту зиму гаряче,

Що шапка-бирка, зверху дірка — їй-богу, панові підстать,

Що вже як спати довго й гірко — То краще б зо сну їм не встать!

Ти сів до гурту, люди раді Примовкли чемно: — От якби Не похилилися раби, ,

То не були б тепер в досаді...— ^

І докінчив на цьому слові,

Щоб не накликати біди.

Веселі котики вербові Течуть, мов срібло, до води З крутого берега.

— Доволі!

Похідню став!—

У два ключі Рибалки сходять смаглочолі І хлібороби-орачі.

І ти зійшов, та що за диво,

Поліція в цей ранній час? Позиркнувши немилостиво, Підходять ближче.

— Ви Тарас?

— В’яжіть його! —

Зв’язали руки І піт не витерли з чола.

На дуб злітають сиві круки,

У коней рвуться вудила.

Ти б серце