Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

А в нас на шоломах цвітуть зоряниці, Гвинтівки пристріляні — через плече.

В зелених торбинках висять протигази, Чекають, як сурем загримає мідь.

Про все не напишеш в листівці відразу, А ти не запізнюйся, в гості приїдь.

Не можу усе пригадати значала:

Хитнулися в лузі вершки комишу,

Гармати пішли, і кіннота промчала,

Пробач, що листа цього не допишу.

Бо нас на тім боці заждалися в гості,

Де блисне заграв золотий ожеред.

Частина в похід вирушає о шостій,

То значить — вперед, і вперед, і вперед!

Вже хлопці стоять у шоломах і зброї, Баклажки при боці, куди подивлюсь.

Недарма в Дрогобичі кличуть — герої,

І руки здіймає до нас Білорусь.

Струнким яворам увостаннє насниться Голота, і галич, І посмішки дук,

Бо там, де ходив і ридав Остряниця *, Посунули танки і шляхті — каюк.

Між кованим дзвоном, між гамором птичим Зірниця зметнула штандарти 2 ясні;

І ранок зіходить і сурмами кличе:

Прощай! До побачення! Жди навесні!

ДУБНО

Старий бульба не плакав, дивлячись на страшні муки Остапові.

Сурми сонце згубили і гримнули трубно, Підіймалась гроза, наче звір, сиволапа. П’ятий полк увірвався прямісінько в Дубно, Де в полоні катовано Бульбу Остапа.

На дибу його клали, шмагали — для проби, Невідомо, чи він хоч живий одночує...

Тут залізом пекли, тут — крутили суглоби, Тут він глянув, скривавлений:

— Батьку, чи чуєш? І здається, що площа ворушиться часом,

І вельможна панянка стріля наудачу.

Нам хотілося кожному бути Тарасом,

Щоб гукнути:

— Я чую, Остапе, я бачу!

Тільки ж світяться тихою радістю лиця, Довелося нам іншої долі зазнати,

На ремнях не із порохом порохівниці — Патронташі набиті і вірні гранати.

Піднімає минуле долоні гарячі.

Та не мав того Бульба ні в снах, ні на мислі: П’ють водицю бужаиську коні козачі,

І тачанки будьоішівські мчаться на Віслі!

пісня

За Коломийським шляхом ще гули гармати, наче велетенські барабани били зорю, але нам було не до того, бо зустріли бідних людей, з-поміж них дівчину, гарну на вроду. Що ж було далі, читайте самі.

За лісом туча нависа,

А ми — під самий двір.

— Скажи нам, дівчино-краса,

Чого печалиш зір?

— ГІаии були, вино пили,

Роботи надали.

Роби, роби, роби, роби...

А ми ж хіба воли?

— Хоч вийди, люба, на поріг,

Ми хлопці молоді...

— У мене чобітки старі,

Діряві та руді.

— У нас багато, люба, справ,

Хоч виглянь в ранній час...

— Та в мене вишитий рукав Полатано сім раз...

То ми й не маєм більше елів,

' Загін, навскач лети!

Червоний прапор зашумів.

— Ой, це ж мої брати!

Я ждала вас немало літ,

Верніться до двора! ■—

Біжить услід, летить услід І сліз не витира,,*

Черемоше, Черемоше, Тиха твоя вода...

Матяш сидів на вигоні три тижні,

Немов прокинувсь од страшного сна.

В очах сліпих, широких і недвижних, Горіла буків позолоть ясна.

Чого ти став при грізному стоході В гурті нужди, і марення, і лих?

Кіннота йшла і, як завжди, в поході Дзвеніла сталь про мертвих і живих.

— Візьмем старого? —

Двадцять рук помалу Лягло йому на плечі, мов привіт, '

В обозі діда хлібом годували,

Давали чаю, все було як слід.

А він схилйвсь, немов дививсь у вічі, Обмацував посмішку на лиці:

— Чи ви не з Запоріжжя? Ви не з Січі?

— Ні, ні, ми, діду, інші, ми — бійці.

Не з куренів, не з вицвілого коша,

У нас, Матяшу, шлях лежить один. Хліб-сіль несуть нам ген від Черемоша,

І веселяться тремби з полонин!

КОРОВА

Корову привели на подвір’я бідного газди. По тому, як у нього тремтіли руки, як жінка розсипала борошно з приполу на землю, я пізнав, що це день незвичайний і випадає голоті рідко на віку.

Прип’яли ту корову до похилого тину, Вийшов батько, налигача зняв неуміло.

На подію дивилась підсліпла хатина І, здається, нічого не розуміла. ’

Де взялась на подвір’ї? Хазяїн учора Обдивлявся в повітці пожитки убогі.

Ні, де справді корова іде до обори, Ремигає, примружує очі вологі,

Крикнув когут здивовано ген на стодолі,

А вона все жує і шука відпочинку.

Тут Ярина підносить одрібочок солі, Наймолодша з братів — зашкарублу

шкоринку.

Ще не все! — Наготовили стрінути дечим. Пораділи малі, як напровесні учні.

А корова облизує руки малечі,

І виходить, що друзі вони нерозлучні,

Що давно їм дружити б і жити у згоді, Розлучала недоля, без хліба та паші.

От нарвали трави на озимому сході,

Молока їм корова принесла до каші.

Мати вносить дійницю, аж піна по вінця — В добрий час на достаток, малим на забаву, А по вулиці їдуть червоноармійці,

Про голоту гуторять, про щастя і славу.

ЗЕМЛЯ

Ішов на поле в час світань,

Гули вітрів шалені коні, Стискала серце у полоні Обніжків давня глухомань.

Там сірий жайворон завжди Дзвенів про подихи нужди,

Коли б ти брів вузеньким ланом, Про зерно мріючи густе,

Коли в долині за туманом, Здавалось, молодість росте.

Хоч би сини! (Було їх двоє.)

Тоді б і сіяти, і жить.

Один пішов на поле бою,

Другий же в цій землі лежить. Отак під зиму занедужав, Покашляв з тиждень і затих. Заснув у тихому окружжі Високих буків вікових.

Ти сам, як пам’ять над віками,

Стоїш, тамуючи пожар,

Де б’ється жайворон о камінь, Несе печаль твою до хмар.

І ця, сто раз подерта нивка,

І цих дощів смутна поливка,

І ворона крило багряне Над полем галицьким, і ніч, Немов страшна картина встане Непроходимих протиріч.

Та не схиляйся на ріллю,

Не задавай собі жалюї

Синіє вересень в долині,

Де Збруч збутнявіло тече, їдуть міцні повік і нині Полки бійців плече в плече.

І діти їм назустріч: — Наші! ■— (А клекіт землю розтина.) Долоньми гладять патронташі, Торкаються до знамена. Звернули коні до криниці, Блакитну воду розлили. Скресали танки бруковицю, Огненні мечучи вали.

Услід кіннота мчить гаряча, Гримлять обковані вози,

Чого стоїш? Від чого плачеш, Не почуваючи сльози?

Ключем віталася здаля,

І квітла, снила, парувала Важка чорноземна рілля.

ДАРУНОК

Ой, що в полі за димове?

Що то в полі за дими серед лютої зими?

Завихрило,