Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Як той пісок, диви, зійде,

Моя ти віковічна мати,

І встане жито молоде —

То й будем сипа зутрічати.

І мати сіяла... Дарма,

Не видно цвіту ані сходу,

Сивіти стала,— все ж нема Синка з далекого походу...» Виводив пісню баяніст.

Старі слова, та новий зміст!

КОЦЮБИНСЬКОМУ

(Дума)

Сам посадив гіллясте смереча, Щоб виросло зелене серед літа, Щоб кроною шуміло на півсвіту, Весною красувалось, як дівча.

Зеленошумні тихі вечори.

Він тут сидів і мріяв одиноко, Глибінь доріг зміряло пильне око І розквіт хмар, що плинули згори.

Несли жалобу древні журавлі Долиною небесно-голубою, Людську любов, і радощі, й жалі. І совість, що губилась на землі,— У серце взяв, у світ поніс з собою.

Де не ходив і де лиш не бував,

Яких людей не чув і слів не бачив?

У Вихвостові5 — горе нижче трав,

В Чернігові — у закуті неначе.,.

А ноша-скеля встала догори,

Не знімеш з пліч. Душа стомилась чула. З натуги кров’ю вмився, як Минула2,

Це так було. І ти не говори...

А день сплива, як музика далека, Людина йде, відчуй її ходу.

Під хмарою схиляється смерека,

Тобою ще посаджена. Прийду,

Замилуюсь зеленим тихим шумом І попрошу: — Повідай давню вість.—

І все, що ти любив, що передумав,— Вона мені опівніч розповість.

ЯК ПРОМЕТЕЙ НАД ГОРАМИ...

М. Островському

Як Прометей 1 над горами Кавказу, Залізом скутий, серцем не холов, Стократ замучений, не скорений ні разу, Богів ненавидів, хоч по краплині кров

Орел точив. Недугою прикутий,

Лежав мій друг, і снилися йому Шляхи веселі, далі незабуті,

В крові политі, знайдені в диму.

Недуга брала по краплині силу,

Очей тушила невгасимий жар,

А він дивився, як шуміли крила,—

То друзі піднімалися до хмар.

Вставало сонця раннє пожарище, Небесних кленів обсипалась мідь.

І слово рвалось: — Друзі мої, вище, Здіймайтесь вище! Сміливо летіть!

Сімнадцять ран покрили твоє тіло, Смертей сімнадцять не взяли тебе!

Коня б сідлати і, здійнявши руку, Кришить панів, як сказано, до пня, Десь бережуть котовці ту шаблюку, Вівсом годують доброго коня...

Корчагін Павка! Як тебе забути, Баклажку, пісню, повід при сідлі,— То ж ми пройшли невидані маршрути По нашій рідній молодій землі!

Минають дні... Ясна твоя усмішка Іщё горить, як ранок на зорі.

А лікарі чомусь ідуть від ліжка, Задумливі і тихі лікарі...

Як Прометей над горами Кавказу,

Ти хилиш світлу голову свою.

1 я хотів би вмерти не відразу, Сімнадцять куль прийнявши у бою,

Не впасти над бойовищем ворожим, Людей любить і прославляти їх,

Хоч рисочкою буть на тебе схожим У помислах і у ділах своїх.

ЛІСНИК

Оточена зеленим шумовинням,

В кущах розлогих дикої тернини Стоїть похила хата лісникова Хто знає, скільки весен, скільки літ,

Важкі вітри бредуть на первопутті, Доспіє й сохне ягода в затінні,

А з жолудів, що в землю впали давньо, Зеленолисті парості шумлять,

Здоров, мій друже, мій старий Оксене, Ми скільки літ не бачились з тобою,

А на землі нові слова і люди,

А ти, можливо, дуже постарів.

Та все ж мене садовиш на край столу, Береш до рук сопілку калинову ■—

І солов’їні посвисти любовні,

І шум борів у хату завіта.

І ніби знов Боженкові походи Гримлять у ніч, всю землю обійнявши,

І таращанці кличуть свого брата:

— Сідлай коня, Оксене, нам пора!

І вже палають очі лісникові,

А я сиджу, стривожений і чулий, Тонесенька сопілка калинова Пливе в громах і кличе на бої.

Аж тут лісник встає, і замовкає Мелодія,, і він бере рушницю:

— Оце пора лісами походити,

Надворі ніч, а ти стомився. Спи.

Насправді — ніч. Тривожне вітровінн* На трави кида тучі горобині,

А він піде один, щоб чути землю —

Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Старий Оксене мій, тобі спасибі За труд, за мужність, за дзвінку сопілку, Я перейняв лади її веселі,

Щоб нашу землю славить і любить.

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Спить земля, охмарена і славна,

А в Путивлі кряче віща птиця.

І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця:

— О Дніпре, Дніпре, мій Славуто, Широк і славен ти еси,

Чи вбито князя, а чи скуто,

Мене до нього занеси.

Туди, де він в степу ночує,

Де списів блискає блакить,

Рукав бобряний омочу я,

Щоб смерті рани освіжить

На тілі княжому. О горе,

Куди подітися мені,

В пустині цій — самотині,

Скажи, Славутичу!

Прозоре Палає небо. Вітру гнів.

Дніпро заграв, загомонів:

— Народжені в одній родині, Сини во славі немалі,

То хвиль моїх відгомін синій їх колисав на цій землі.

Я краплями себе розвію І справді підступу не дам,

Я принесу життя надію Моїм окривдженим синам!

Спить земля, охмарена і славна, А в Путивлі кряче віща птиця,

І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця;

— Вітрило, вітроньку, вітрисько, В небеснім безкраї лети,

На вояків не падай низько, -Не гни черленії щити

Та не метай калені стріли З хоробрих русичів! Стрясни Вагу землі, як грім весни,

Щоб половцям були могили...

І світить сонце поміж хмар,

І мовить вітер-володар:

— Вони стоять, єдинодружнї,

За Руську землю уночі,

Списи метну я харалужні,

Зверну гартовані мечі

На ханські орди. А печаллю Я не зараджу їм здаля...

Сини мої, ви над Каяллю Щитами вкрили всі поля!

Спить земля, охмарена і славна*

А в Путивлі кряче віща птиця,

І горює-квилить Ярославна На світанні рано, як зегзиця:

— О вічне сонце огнелике,

Ти встало недругам на зло,

І радості чуття велике Прайма людина і зело.

Тобі, пресвіте, ласка й шана! Поглянь, в Задоння ідучи,

Невже на полі половчана Поникли стяги й сурмачі

Дружини Ігоря? Сійни Промінням теплим понад ними, Шляхами тихими, ясними Моє кохання поверни!

Та мовить сонце з високості?

— Я бачу: пилу сивина Вкриває землю й білі кості,

Жона заплаче не одна...

Вороння почалась годівля,

І Див 1 злітає на гіллю,

Я за синів своїх з Путивля Ворожі орди спопелю Огнем смертельним!

Шепчуть плавні,

За лебедями тане слід.

І все здається Ярославні:

Гуде, вертається похід,

І все здається...

За Сулою Іржання коней, стягів тьма, Дружина йде над ковилою,

А тільки