Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Друзям не подав руки,

Не сказав привіту,

Він стріляє. Навзнаки Умирать бандиту!

То гарячим оловом За ганьбу віддача,

Під бандитську голову — Лобода собача.

Не вітри проквилені В кучеряві клени —

То шумлять запилені Щорсові знамена,

Кулями прострелені Щорсові знамена!

(З кінофільму «Щорс»)

Гей, за Десною люди веселі,

Сонце встає над борами,

Там же богунці коней сідлали,

Ставши на ніч таборами.

— Звідки ви, хлопці, зброя в вас ясна,

В лузі гудуть батареї.

— З Києва, з Ніжина, з краю-розмаю, Ще й з України всієї!

— Що ж то над вами ніч пожарами?

— Прапор то наш червоніє,

Гляне Петлюра, продана шкура,

Гляне — від ляку німіє.

— Скільки ж вас, хлопці, славні богунці, Вийшло од рідної хати?

— Нас не багато, нас і не мало — Вистачить пана рубати!

Щорс научає, кличе до бою,

Гомін стоїть над полями.

Він і скликає, він і єднає,

Він, як орел, понад нами.

— Звідки ж ви, хлопці, зброя в вас ясна, В лузі гудуть батареї.

— З Києва, з Ніжина, з йраю-розмаю, Ще й з України всієї!

ПІСНЯ ПРО ЗНАМЕНО

При зеленому лісі У частині одній Я навчався у старших,

Як ходити у бій.

Своє серце затиснуть Для атак і погонь. Загубить слово — спокій, Але знати — вогонь!

Двоє літ поминуло,

А здається — давно... Я пригадую, хлопці, Полкове знамено.

Ми ставали на варту, Щоб його берегти,

І тоді нам ввижались Лиш вогні та фронти.

ТАРАС У КИРИЛО-МЕФОДИВЦІВ 1

В низенькій і тісній кімнаті Від цигарок ядучий дим, Сріблясті келихи гранчасті З вином іскристо-молодим.

На стінці два разки намиста І твір, що виткали ткачі, Полтавська плахта зоряниста, Шовками шита при свічі. Порохівниці Кривоноса,

Шаблі, погнуті на війні,

Та Берестечка темна осінь2 На тій самісінькій стіні.

А на столі барвінок дикий, Слив’янка огненно-руда.

Два бюсти рядом: Гус великий, Пророк землі — Сковорода.

Людей в кімнаті як набито,

І кожен тут бажаний гість.

Із чарки вип’є оковиту Студент Петров3, тоді ж заїсть Таранею і вип’є знову,

І чути пісню, й чути сміх.

Він до розмови вкине слово,

Щоб потім зрадити усіх.

Щоб у застінках каземата Скрипіли ковані ключі,

Щоб згорблена і сива мати Ридала нишком уночі...

Та цур йому! Бо кожен марив На тім зібранні про своє.

Коли ж підвівся Костомаров4

— Оцей в цитатах розіб’є

Усіх противників! — війнуло Як жарту милий вітерець.

— Вкраїни день давно минулий Хай не остуджує сердець, Братове, наших. Давні рани Печуть нам тіло, як полин,

А де спочить лягли гетьмани,

Не віда внук, не знає син.

Живем не в мирі і злагоді, Нащадки вел.етнів малі, Слов’янські ріки повноводі Чужі гойдають кораблі! З’єднаймо їх, поля, й діброви,

І тихе небо на зорі.

Єднайтесь, сироти і вдови, Любіться, кріпаки й царі!

І він сідає. Краплі поту Хова кущава борода.

А Гус5 таїть свою скорботу,

Не дивиться Сковорода6...

В долоні били якомога Дзвінкіш і стишились вкінець,

Із лави, ген біля порога,

Устав задумливо співець.

І' гнів, і роздуми багаті,

Пекельні дні і вечори —

Усе зійшлося в цій кімнаті,

Лягло на душу: — Говори,

Чого ти ходиш і сумуєш,

Чого ти щастя не купуєш В панів за шеляг на торжку,

Лиш думу думаєш важку?

Він посміхнувсь, бо вгледів знову Кирилівські густі лани,

Широку ниву колоскову В колючих вусах ярини.

І сам стоїть у полі рано Серед жнивної суєти:

— Здорова будь, моя Оксано,

Не довелось у парі йти...—

Та не всміхнеться люба стиха, Твоя голубка.— За межу

Дощі ідуть і сіють лихо На землю древню і чужу.

А на землі пани і дуки,

Царем обласкані псарі,

А на землі смагляві руки До тебе зводять матері І плачуть гірко...

— Ні, не треба!

Не буде милості від неба,

То ж волю нашу в слізну путь Пани на торжище ведуть! —

Сполум’янів. І постихали, Примовкли, знйшкли, впала тиш,

— Царі оті Сарданапали!7

— Тарасе, ти людей гнівиш!

— Яка то їх родила мати,

Яка то сука? Кров’ю їх Щенят в конурі напувати,

І ті б сказилися, й своїх .

Хазяїнів кусали б. Доки Свята їх кара омииа?

В юродстві роджені пророки Повсюди славлять імена Сатрапів лютих.

Біль, досаду Ховає серце, а для мсти Нам треба кликати громаду,

Сокиру гостру підвести,

То й діло буде!

— Де ж охочі?

— Це бунт!

— А ми ж тоді куди? — На мармурі палають'очі Григорія Сковороди...

Але ти знав уже завчасу,

Що ці слова їм — гострий ніж, Подальше звідси!

— Стій, Тарасе! — Кричить схвильований Куліш 8.

Він зблід, змінився на обличчі:

— Нам спільно ж сіяти посів.

(Тебе він славить в тиждень тричі І проклинає п’ять разів).

— Що ж, зоставайтеся, доволії Хто, може, рад, а хто й не рад,—

І ти виходиш в світ сваволі, Щоб не вертатися назад.

І ти виходиш поміж люди, До рік, до теплої землі,

І вітер б’є в гарячі груди, Щоб остудить твої жалі.

ЗУСТРІЧ З ЯРИНОЮ

Топтав колючі терни До батьківського дому. Сідав одпочивати Один в степу глухому.

Ромашка забіліла,

Під ноги — кущик м’яти, Над чим тобі радіти? Над чим тобі ридати?

Лежать пусті дороги, Мов сонях, квітне літо. Сади твої вишневі Порубано, побито

Порубано, побито При голубій долині, Нагаем перетнуто Пісні перепелині.

А він іде, як лине, Додому, лиш додому. Вже бачить рідну хату, Похилену, знайому.

Ось молодиця вийшла На тихому порозі:

— Нема чим привітати Притомлених в дорозі.

Іди, мандрівцю, дальше, У нас без сонця гірко. Людськеє серце бідне Як за дощами зірка.

Як за дощами зірка,

Що світить одиноко,

У бога, знать,, осліпло Всевидящее око.

А ти ж куди мандруєш, Ласкавий чоловіче? Біда тебе обсіла,

А що людей, то вдвічі...

Пливе густе підхмар’я, Високе та безкрає.

І кличе подорожній,

І руки простягає:

— Ярино, не впізнала? Моя лебідко біла! — Поглянула: — Тарасе! Тарасе! — й заніміла.

Усе, що пережито,

На спогадання гідне.