Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,

І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати? Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать..

Журавлі пролетіли: а може, е вісті від брата Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком-бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій шинелі

Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,

Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.

Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.

Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча

І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони,

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —

На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,

Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орлиі

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто, Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

— Здрастуй, Києве любий! — ї каже, всміхнувшися,

Київ:

— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають вогні за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно Радянська, у світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

2

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,

Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:---- Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю

свою!

Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.

Я ізнов тебе вгледжу в пародій привольному колі,

До завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.

Із синами Росії на грізному, ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

З

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала? ,

Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.

Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б, співом покликать,— так де ж його взять

солов’я?

На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім.

І не хочу я вітром лягати під кінські копита, Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Буду дихати, падать, рости й воювати до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду;

Тільки бачить тебе у народів привольному колі,

Де завжди набиралась могуття, І слави, й снаги,

Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

4

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті,

Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом обпечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик: —До кари! До кари! — Метуть і метуть зимовії пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті.

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдемо шляхами при стиглому житі.

І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,

У дружбі великій, в братерстві святому: Сухар у торбинці, вода у баклажці І зустріч сестри біля отчого дому.

Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!

5

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сипа. Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.

Пожитки твої хороші, радості небагаті —

Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.

Іржали коні в артілі, ворота іскрипіли новії, Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...

І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!

— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки '

обгорілі

Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,

Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

Не