Українська література » Поезія » Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

Читаємо онлайн Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
і, курячи у кватирку, переповіла їй вчорашню нашу пригоду. Вона майже ніяк не зреагувала, тільки підтвердила, що багато з того, що збирають волонтери, місцеві продають на базарах, як і продавали речі зі збитого літака. Але зауважила вона це без емоцій, а от з імені Святослав хихотіла довго — таке воно було їй дивне і незвичне. «Ето што же, человек всю жизнь прославляет празнікі?!» А потім раптом почала переповідати, що у них у школі був волонтер корпусу миру Енді, який викладав їм англійську. Він розповідав, що е багато програм, за якими можна поїхати допомагати дітям у Камбоджі або ще в багатьох страшних локаціях світу, але він подумав, що краще вибрати щось спокійніше. Наступного дня його евакуювали. Вона ж вирішила, що, коли їй виповниться вісімнадцять, поїде за якоюсь із таких програм, щоб звалити хоч кудись. І правильно, подумала я, бо що таке відчуття своєї землі — розмальована на домашнє завдання з географії контурна карта? Картонна хатка з книжки над головою? Контора з експлуатації громадян чи рідна конура — як довго ти за неї, за цю землю, зможеш не спати, слухаючи за вікнами вуличні бої? Я подумки гортала свій атлас світу і думала, куди б хотіла сама. Я відчувала, як свербить мій мозок, а з лялечок гусені в животі несміливо випорпуються і розправляють крила барвисті метелики.

Раптом Альбіна підійшла до серванту і взяла їжачка:

— На, віднесеш у госпіталь.

— Та ну, це ж тобі, мабуть, хтось подарував?

— Ніхто всьо равно уже нікаво не ждьот.

— Тобто?

— Не важна. Бєрі.

Альбіна примружилася і затягнулася кутиком перламутрових губ, з виразом обличчя, який вміють тримати тільки такі дівчата. Російський прикметник «надменно» підходить для нього найкраще. Вона ніби демонструвала всім розпис на своїх нігтях, у який вкладала весь справжній художній талант, який у неї дійсно був, просто нігті були її писанками, її культурним продуктом.

— Знаєш, це все не так уж і страшно, у мене дєдушка був фронтовик, то у нього в залисній книжці до імен постійно були приставки, типу «без ног», дитиною я з цього сміялася. Тепер не смішно, але коли привикнеш, розумієш, що не так уже й страшно. Дєдушкіни друзья цілі жизні так прожили, і нічєво.

А наступного дня Альбіна сама підійшла чомусь до Христі і попросила:

— Слушай, давай після уроків сходім в госпіталь. У мене є лєзвія. Казали, там хлопців побрить нада. Я вмію, я брата брила всегда, коли ішов.

Христя остовпіла, куди ішов — перепитувати не стала, а тоді із зусиллям усміхнулася. Я хотіла сказати, що у мене репетитор, але вимазуватися не було шансів, бо Христя ж знала усіх- ні розклади. Тож я подумала, що голити молодих хлопців мало би бути за відчуттям схоже на миття посуду — миттєво бачиш результат, і людська подоба у тебе під руками, а отже, і подоба Божа стає не такою страшною. І хоча фраза «Ти що, мати Тереза?» зазвичай несе в собі більше іронії, ніж поваги, долаючи відразу до ближнього, ми менше цього ближнього боїмося...

— Добре, я теж куплю бритви. А Свят твій — боягуз, так і не пірнув, — додала пошепки я.

Ірен Роздобудько

Смайлик в кінці тунелю

...Вона взяла каску, покрутила в руках і попросила, аби її сфотографували.

Тонка шия напружилась. Каска була важка— певно, не така, якою її уявляла.

Але вона посміхнулася в камеру і «зробила очі» — ну, такі, які мають бути в людини, котра примірила каску. Зняла. Віддала назад. Мені.

Я ніколи не примірю каску...

Я ніколи не надягну броник.

Ніколи не сфотографуюсь із гвером у руках. Я нахиляю голову, коли хлопці знімають мобільниками, як я відчиняю дверцята джипу, — а звідти видно, що він впакований «за повною програмою». Навіть шахи привезла.

— Країна мас знати своїх героїв! — жартують вони, а дехто додає:

— Гюльчатай, відкрий личко!

І ми сміємось. Тепер я знаю, що таке сміх — на передовій. Чого він вартий...

А потім ми розвантажуємо джип.

Там — різне. Навіть — дрібне, як ці шахи.

А знаєте, що вражає найбільше і до чого не можу звикнути?

ВОНИ НАМ ДЯКУЮТЬ! Вони — нам!

Навіть за шахи... За книжки... За листи...

Я — комаха у порівнянні з іншими. Моє завдання (щоправда, ніхто мені його не давав!) — одяг, ліки, їжа, сигарети, листи, шкарпетки, білизна. Броники і гельми, тобто каски. Якщо грошей достатньо — ще й берці. Ті, що по дві або дві з половиною тисяч...

Оптичні приціли — по сто сорок п’ять «зелених» за штуку.

Триста шістдесят штук хімічних горілок — на дві з половиною тисячі гривень.

Харчові каністри (по сто дев’ятнадцять гривень), взяла поки що шість штук.

Тактичні ноші — рівно три тисячі...

Паяльні горілки, оптика, обладнання для охоронної системи периметра...

На рахунку лишилося не більше двох тисяч.

Аврал!

Згодна, панове: я стала нудною. В місті зі мною немає про що погомоніти нормальним людям.

Уявіть собі розмову — навіть цілу дискусію! — про те, що краще: шкарпетки чи онучі?

Я — за онучі! Хоча бачила їх тільки в кіно... Чому за них? Ну як же! По-перше, шкарпетки мають розмір! А онучі — ні. Шкарпетки протираються на п’ятах. Онучі можна повернути іншим кінцем — і вони знову служать!

Шкарпетки — в один шар, онучі можна намотати і двома, якщо взуття дозволяє, і тканину можна дібрати — з кожного метра вийде по дві. Чи навіть — чотири.

Я ще не знаю.

Ніколи не нарізала онучі...

Ну, так, каже Людка, згодна, але ж це — не сучасно, це дідівський метод, проминулий день.

Так, згоджуюсь я, але один фіг — аби тепло і зручно!

— Так що, берем чи ні? — каже Людка.

І ми берем... шкарпетки. Дві партії.

Все ж таки хлопці можуть не зрозуміти такої практичності. Дехто ж тут носив навіть не славнозвісні «житомирські» по дванадцять гривень за пару, а фірмові — «адидас» із лейблою... Як таким онучі роздавати? А як вони їх намотувати будуть? Хто навчить? Адже це ціла наука.

А багато хто з «моїх» — не військові. Дехто навіть від армії «косив» у мирні часи.

Поставила б тут смайлик. Але до компа не скоро доберуся. Та й часу немає.

І бажання балакати — в Мережу, Теми у мене не цікаві.

От, скажімо, флісова білизна...

В магазинах — від чотирьохсот до дев’ятисот гривень за комплект. Якість — така собі. Імпорт. Не на війну розрахована. Я її і «на зуб», і на «нюх» випробовувала. Навіть сірником підпалювала — горить, зараза, швидко,

А наші дівчата самі шиють — рядочок в рядочок, щоби шов не тиснув. І ріс обирають такий, що

Відгуки про книгу Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: