Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
— А як хтось побачить?! — оторопів він.
— Мені нікого боятися, — відповіла я.
Я слухала в сизому мороці усі ці вихваляння, усі розмови про доставку целоксу, спирту, енергетичних напоїв, анаболіків, снікерсів і продовольства, про те, як це все крадуть і перепродують, як нелегально перетягують через кордон. Про те, що відповідальні за закупівлі беруть відкати. «А шо, старий, десять відсотків — стандартна тема, жоден бізнес у нас інакше не працює, не береш, не даєш — лох». Бармени з нашивками «УКРОП» на передпліччях тільки й встигали підносити жовто- блакитні коктейлі, липкі і гидотні. Всі захмеліли і почали обговорювати розцінки за влаштування на державну роботу й рахувати об’єм коштів, які обертаються у вигляді відкупів у воєнкоматах. Чоловіки за столом поруч перераховували віяло стогривневих купюр, показували одне одному фотографи на телефонах: чи то жінок, чи то дітей і псів, чи то пекельних дислокацій, ляскали офіціанток по сідницях зі словами: «ми воюємо за гарні очі наших дівчат!», аж потім затягнули: «Ой чий то кінь стоїть». Я дивилася на їхні камуфляжі, і гусінь у животі ворушилася, ділилася і множилася, у мене було відчуття, що я серед чужих, що мене зараз знудить, що я хочу додому і, що найдивніше, готова знову піти з Христею у той смердючий госпіталь. Бо зараз мені гірше, ніж там. Бо я не можу думати про те, що хлопець навпроти відреставрованого балкону з ялинкою, мабуть, усе життя прожив в убогих гуртожитках, раз я єдина, хто може нагодувати його домашніми голубцями. Я не могла думати про його беззубий рот і втрачену руку, але й не думати про них не могла також. Мені було шкода, що він опинився в такій ситуації, і я не була певна, що не на марно, хоч те, що пропустив власне весілля, мабуть, добре, не ризикував нікого залишити молодою вдовою. Коли Свят поліз до мене цілуватися, я намагалася вислизнути і впала в сніг. Його тіло притиснуло мене зверху, а долоня полізла під потилицю. Мені знову було не страшно. Мені було байдуже. Я опинилася в якомусь золотому перетині любові й ненависті.
Тріє царі шукали дорогу на інтерактивному екрані міської системи навігації. Їм було холодно в пальці, напевно, вони ж зі Сходу. Назустріч їде візок, мальчік, маленькій савсєм, с такім смєшним мєсним іменем «святославчик», тяжко сопе в тата під пахвою. На двадцятий день славити свята стає дедалі важче. Але туристи в лижних костюмах затято волочать по ожеледі валізки. Обурюються цінами на повстанські шапки по- шестсот-рублей, слухають вертепи з похабними текстами. У декого над кросівками визирає голий шмат ноги. Новий трамвай, як лезо, розсікає схожу на клубок солодкої вати юрбу. Постсвяткова депресія розповзається заповненими вщент пі- церіями. Завтра закінчуються канікули.
Я навіть не спізнилася на перший урок, а Христя навіть зі мною не привіталася, зробила вигляд, що не зауважила. Клас в’їдливо дзижчав лампами денного світла, так нестерпно гнітюче, що Христина закопилена туба виглядала оздобою цього сірого, воронячого ранку, додавала йому чогось людського. Я сіла на задню парту до Альбіни і дала їй півмандаринки. Вона взяла її самими кінчиками нігтів.
Існування нашої дружби було, як мінімум, дуже дивним. Альбіна була з тих дівчат, яких я мала би боятися. По-перше, завжди з манікюром, по-друге — не дурна, але малограмотна. Завжди носила кепку з пастками і перламутрово-білу синтетичну шубку, що її, як зізналася, перешила з маминої. Вдома кожну суботу ходила в нічний клуб. Вона приїхала до нас на початку навчального року зі Сходу, але не з того теплого, що тріе царі, та ще й без дарів, тому її всі ненавиділи, особливо Христя. Усі поводилися так, ніби саме через неї ще у третьому класі нам перестали давати безкоштовне молоко, а зараз для молодших класів скасували сніданки. А наші дві королеви класу пошепки переповідали, ніби бачили на власні очі, ЩО вона робила з хлопцями за гаражами, а також що одяг у неї не справжніх брендів, а палений.
Їй важко було говорити українською, але перше, що вона мене спитала, — чи я не знаю, де в нас можна зробити добре і дешево корекцію акрилових нігтів. Мене. Корекцію акрилових. Невже вона не зауважила, що я завжди ховаю свої обгризені червоні пальці? Такі ж дівчата завжди таке зауважують. Словом, після цього випадку між нами виник якийсь зв’язок, я допомагала їй з українською граматикою і намагалася підсовувати українську музику, «Бумбокс» їй навіть сподобався. Вона ж мене вражала тим, як можна взагалі нічого не боятися. Не боятися пацанів у розхристаних підворотнях чужого міста, не боятися малювати стрілки на очах і носити міні в школу, не боятися замінованих полів і того, що мама досі переховується в підвалі якоїсь церкви, а брат воює, хтозна на якій стороні. Про це я просто боялася питати. Як і про те, чому вона всього цього не боїться і звідки у неї у Львові взялася далека тітка. Бо у квартирі, де Альбіна жила, вирощуючи на вікні зелену цибульку, ніколи нікого з дорослих не було. Сервант у єдиній тісній кімнаті, встеленій килимами, був заставлений вирізаними модельками паперових корабликів, замків та літачків, банками лаку для волосся та дезодорантів і євангелістськими брошурками з заголовками на кшталт: «Счастливая семья — возможно ли это», і лише самотня м’яка іграшка серед усього цього — їжачок з пляшкою шампанського — була ознакою того, що Альбіна мас якусь історію, що її залишила вдома, а також що намагається тут створити затишок, серед цих закладених ватними коцами вікон відчути себе вдома. Можливо, тому ходить на матчі «Шахтаря» і часом намагається підкараулити футболістів, уся зіщулюється, коли читає сухі хроніки про «знешкоджених зі сторони ворога», і не любить салютів і сміттєвих чи снігоочисних машин, які гуркочуть уранці. Не боїться, просто не любить.
Після уроків ми пішли до неї, я не втрималася
