Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
Цього разу ми мали забрати у бабусі теплу їжу і занести її у госпіталь пораненим. Тобто це мала зробити Христя, але вона так заговорила мене про того Святослава, що я не зауважила, як ми уже стояли в передпокої і пакували у торбу на коліщатах пластикові контейнери, каструльки і банки з капроновими кришками, загорнуті в рушники. Перед брамою госпіталя я спробувала сказати, що поспішаю до репетиторки з української, бо ще більше за лікарняну атмосферу в мене викликає нудоту вигляд розпакованої їжі у всіх цих ємкостях, але Христя, не підозрюючи мене у брехні та не сповільнюючи кроку, сказала: «Ти переплутала, сьогодні ж середа, у тебе завтра». Христя завжди все за всіх пам’ятала, була у курсі справ, новин, розкладів і релігійних свят. Тому вчасно писала сценарії для вертепів, відносила книжки в бібліотеку, їжу врятованій ламі в екологічний центр на Кубанській, подарунки сиротам на Миколая, ошийники бездомним собакам та все інше усім, хто цього потребував. А поміж тим сушила овочі на борщ для фронту, організовувала збирання коштів на спорядження добровольчих батальйонів і навіть одного разу їздила у цих справах до Мюнхена, виступити перед українською громадою. Відбудовувати на Сході житло вона не поїхала лише тому, що була неповнолітньою.
Довгі коридори з тьмяним світлом були безкінечними. Туди-сюди сновигали товсті санітарки з журавлями крапельниць в руках, а також човгали капцями хворі — погано поголені і зачесані блідо-сірі постаті в мішкуватому одязі, часто геть недоречно малиновому або леопардовому. В ніші праворуч ми минули імпровізовану каплицю з фігурою Богоматері, заставлену пластмасовими квітами, геть цвинтарними. Християни кажуть, що людина створена за образом і подобою Божими. Відтак вона б мала жити у мирі і гармонії з собою та зовнішнім світом, який би теж був мирним і гармонійним, як на картинках з «Вартової Башти». Але щось у цій системі дало збій. Бо мирними і гармонійними не є ані люди, ані світ, який вони наповнюють. Погляньте на ці руїни і покручі поруч, навіть обличчя тих, хто не хворий сам, а лише відвідує, — спотворені гримасами сльозових спазмів. Потім, мабуть, поглянувши на себе у дзеркало, вони малюють образи, де янголи схожі на гномів.
Врешті ми зупинилися перед дверима із зафарбованими металевими циферками 1 і 7. 7 висіло на цвяшку догори ногами. У палаті було шість ліжок і пахло тим, чим мало пахнути, — сумішшю людського і медикаментозного духу. Додавати до цього прілість капусти з голубців і концентрованість грибової підливи було просто нестерпно. Але Христя твердо дала мені до рук поливану ринку і всадила поруч ліжка молодого хлопця із забинтованою рукою. Він підвівся. Я старалася не дивитися, чи рука залишилася вся, чи тільки культя і скільки у роті зубів, але втрапити ложкою поміж пересохлих губ, дивлячися в інший бік, було складно. Я вливала юшку в напівпосмішку, з третього разу вже вгадуючи, наскільки великі шматки будуть зручними для пацієнта, шлунок мій перетворився на стиснутий кулак, і трошки вище нього, десь у корені стравоходу, здавалося, гусінь скрутилася у лялечку. Христя схопила відро «для полов» зі шваброю і розносила палатою вогкий запах скількись-там-процентного розчину хлорки. Щоб не дивитися навколо, на стан сусідів, на те, що лежить на їхніх тумбочках, на кросворди, які вони розв’язують, і газети, які читають, на недолугі серіали, які дивляться на маленьких, шипучих телевізорах, я втупилася поглядом у вікно. У будинку навпроти центральний балкон був прикрашений багатьма мерехтливими гірляндами, на перилах стояв неоновий олень із санами, а посередині ялинка, на якій замість верхівки було прилаштовано три прапорці: жовто-блакитний, Євросоюзу і чорно-червоний. Балкон був добре відреставрований і просторий, якби там курив Христин тато, то він би виглядав не як жалюгідний в’язень акваріуму, а як боярин, який виїжджає проти руху на заповнені перехрестя. З койки пролунав стогін. Я стрепенулася. Гусінь над шлунком заворушилася. Щоб усе це швидше закінчилося, я вишкрябала ложкою ринку