Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
Потім наше спілкування поступово скоротилося до обміну вітаннями на свята й дні народження. Минуло два роки — і в листопаді 2014-го я знову отримав від Поліни повідомлення, цього разу е-мейл. З її згоди наведу його тут повністю:
«Привіт, Андрію.
Давно ми з тобою не спілкувалися. Та й, чесно кажучи, часи не сприяли. Розумію, скільки в тебе було справ. А мені й самій не було що казати. Пишу не просто так. Хочу порадитися. Сподіваюся, по старій нашій дружбі, ти не відмовиш мені в цьому. Не знаю чому, але я довіряю тобі. Здасться, ти добре мене розумієш.
Я розгорнула роботу свого штабу дуже активно. За рік мені вдалося зібрати більше п’ятнадцяти тисяч доларів. Різними шляхами, але найбільш ефективною була робота в Інтернеті. Я цілими днями сиділа вдома, тому мала купу часу на це. Писала кожному особисто, просила. Як завжди— не грошей, а перепосту. Більшість не відповідала, але якась частина людей надсилала гроші, поширювала інформацію. Так справа рухалася — поволі, але в підсумку на моєму рахунку стало майже двадцять чотири тисячі доларів. Зовсім близько до фінішу, до операції, до звільнення. Так, можеш похвалити мій штаб.
Планувала, я мала всі підстави планувати, що у 2014 році я вже зможу заплатити за операцію і стати на ноги. Що ж, плани завжди смішать Бога, а ти ж знаєш мою позицію — його немає. Словом, у 2014-му не вийде. Ну, і добре. Просто — сам знаєш — почався Майдан. Повір, мені було дуже нелегко просидіти його вдома, на своєму клятому четвертому поверсі. Спочатку я пишалася українцями, потім стало страшно. У січні 2014-го, після перших смертей, я зрозуміла, що вже не можу функціонувати як штаб свого порятунку. Просто просити в людей гроші на особисту потребу було неправильно, коли в країні таке коїлося.
А я збожеволіла. У хорошому сенсі, якщо в цього слова є хороший сенс. Напевно, вам там, на Майдані, було легше — ви могли діяти, ходити й робити щось, блокувати, боротися. А я — «диванна сотня», непотріб. Я страшно перейнялася всім тим. І ясно, що більше не могла просити грошей для себе. Гризла себе, що не можу нічим допомогти, шпетила, вважала себе паразитом. У якийсь момент вирішила, що здобуті мною на практиці знання можуть допомогти. Маю на увазі роботу, пошук ресурсів в Інтернеті. Так стала волонтером «Євромайдану SOS». Писала людям, перекладала інформацію англійською (мені таки вдалося вивчити її самостійно, вдома), координувала збір гуманітарної допомоги. Словом робила все, що можна зробити на четвертому поверсі шепетівського будинку. Це було так класно! Я відчула себе потрібною, вже не я просила, а до мене зверталися і пропонували, розпитували, радилися. Моя робота справді була корисною, я відчувала себе знову повноцінною людиною!
Далі ти все знаєш. Майдан закінчився, але Крим-Донбас, війна, катастрофа, руїна. Це як вир — засмоктало всю країну, і я теж не змогла вирватися. Я робила свою роботу — спочатку для «Крим SOS», а потім почала збирати гуманітарну допомогу для армії. Якась пані навіть написала мені, що я сама роблю більше, ніж усе міністерство. Не повіриш, але мене навіть запросили на зустріч волонтерів у Києві, мав бути хтось із міністрів і волонтери, але я відмовилася, пославшись на надзвичайну завантаженість. Не хотілося казати, що я інвалід, тож приїхати просто не можу.
Ну і, власне, про інвалідність. Я дивилася на наших хлопців, на армію, на добровольців. І заздрила їм, хотіла б і сама потрапити туди, допомагати якось, хоч би й бутерброди мазати. Та будь-що. Часом мені мріялося, що я теж — як Надія Савченко — воячка. Що я — герой. Даю приклад іншим. В’юся, вбиваю, трощу все на своєму шляху. Така собі Ксена, принцеса-воїн. Смішно мріяти про таке з інвалідного візка, але все ж. Навіть ім’я собі вигадала. Десь вичитала, що своїм страхам і болям треба дивитися в лице, лише тоді можна перемогти їх. Тому назвалася Тарзанкою. Як Тарзан, який стрибає з дерева на дерево, кидає списи й мечі, воює. Я теж пострибала — і в мріях стала богинею війни. Тільки не смійся. І називай мене Тарзанкою.
З часом мені довірили координувати цілу групу волонтерів, я стала в якомусь сенсі старшою цілої групи. У сімнадцять років! Я так пишалася собою! Батьки мого ентузіазму й допомоги армії аж так не поділяли, їм не подобалося, що я зробила паузу у збиранні грошей на операцію, але все ж не заважали мені, бо бачили, що в мене з’явився інтерес до життя, вогник, пристрасть. Так я дорослішала.
Але все частіше мені здавалося, що роблю замало. Знаєш, це як наркотик — допомагати. Зробиш щось хороше — хочеться ще і ще. Приємно, коли тобі дякують, приємно, коли ти сам себе поважаєш за вчинене. Почуваєш себе людиною. Можливо, це видасться тобі банальним, але завдяки своєму волонтерству я дійшла висновку, що людина складається не тільки з тіла. Соррі ще раз за банальність. Так ось, мені захотілося робити ще і ще. Це було так по-особливому — раніше всі допомагали мені, а тепер допомагала я.
У жовтні мені виповнилося вісімнадцять. Я сказала батькам, що знову беруся за свій штаб власного порятунку. І попросила відкрити рахунок у банку вже на моє ім’я, адже тепер я повнолітня. Вони зробили це, перерахували на цей рахунок всю суму. Я її тепер контролюю завдяки інтернет-банкінгу. До речі, пароль