Збірка творів - Вільям Шекспір

Зласкався, Герміє! А ти, Лізандре,

За мною визнай безперечне право.

ЛІЗАНДР

Коли тебе так щиро любить батько,

З ним одружись, дочку ж лиши мені.

ЕГЕЙ

Насмішнику! Так, я люблю його

І все моє йому віддати владен!

Дочка моя, й своє на неї право

Я передать Деметрієві хочу.

ЛІЗАНДР

О князю! Я Деметрієві рівний

І родом, і багатством. А кохання

Моє палкіше; тим-то я не нижчий

Становищем за нього — як не вищий,

Але найбільше важить ось що тут:

Прекрасна Гермія мене кохає.

Чого ж мені зрікатись прав своїх?

Деметрій — це скажу йому я в вічі —

Недавно залицявся до Гелени,

Дочки Недара, й полонив її.

Тепер за ним Гелена красна в’яне,

Закохана у нього до нестями,

Обожнює зрадливця й вітрогона.

ТЕЗЕЙ

Авжеж, такі чутки дійшли й до мене,

І я поговорити з ним хотів,

Та, зайнятий поважними ділами,

Забув. Деметрію, іди зі мною

І ти, Егею, теж. На самоті

Я вам свою науку прочитаю;

Ти ж, Герміє прекрасна, забаганки

Відкинь і волі батьковій скорися,

Щоб не скарав тебе закон афінський,

Якого ми не владні скасувати,

Чи смертю, чи самітництвом довічним.

Ну, як тобі, кохана Іпполіто?

Ходімо! Й ви, Деметрію й Егею,

Ідіть зі мною. Я вам доручу

Щось для мого весілля влаштувати,

Та поговоримо й про ваші страви.

ЕГЕЙ

Обов’язок ми виконати раді.

Усі, крім Лізандра і Гермії, виходять.

ЛІЗАНДР

Ну що, кохана? Ти така бліда!

Чому на щічках враз пов’яли рожі?

ГЕРМІЯ

Мабуть, дощу немає, хоч могла б

Їх злива із очей моїх полити.

ЛІЗАНДР

О леле. Ще ніколи я не чув

І не читав — в історії чи в казці, —

Щоб рівний був шлях щирого кохання:

Або ж нерівність роду завелика.

ГЕРМІЯ

О лиха! Знатне — простому не пара!

ЛІЗАНДР

Або в літах різниця надто прикра.

ГЕРМІЯ

О глум! Старе із юним спарувати!

ЛІЗАНДР

Або рідня чи ближні роблять вибір.

ГЕРМІЯ

О мука! Як чужим дивитись оком?

ЛІЗАНДР

Або ж, як вибір навіть обопільний,

Війна, хвороба, смерть грозять коханню,

Тому воно минуще, наче звук,

Швидке, як тінь, коротке, ніби сон,

Миттєве, мов та блискавка вночі,

Що, спалахнувши, вирве з чорноти

І нам на мить покаже небо й землю,

Та ми не встигнемо й сказати: «Глянь!» —

Як знов їх паща темряви поглине.

Так само швидко гасне все ясне.

ГЕРМІЯ

Ну що ж — коли такий у долі звичай —

Коханцям вірним класти перепони, —

То треба нам навчитися терпіти,

Бо для кохання цей тягар звичайний,

Як мрії, і зітхання, і думки,

Й бажання, й сльози — почет невідступний.

ЛІЗАНДР

Так, правда, Герміє. Отож послухай:

Я маю тітку, удову, бездітну,

Багату вельми. Дім її стоїть

Від міста нашого десь миль за сім,

І я для неї — мов єдиний син.

Отам, кохана, ми поберемося,

Й закон афінський там нас не дістане.

Отож, як любиш ти мене, втечи

Цієї ночі з батькового дому,

І в тім гаю за милю від Афін,

Де я тебе з Геленою зустрів,

Коли вітали ви травневий ранок,

Тебе я дожидатиму.

ГЕРМІЯ

Лізандре!

Клянусь Ерота луком найтугішим,

Його стрілою щиро-золотою,

Венериних голубок чистотою,

Всім, що коханців з’єднує до скону,

І тим вогнем, котрий спалив Дідону,

Коли вона від горя знавісніла,

Побачивши, що розпустив вітрила

Еней невірний; і всіма клятьбами,

Обіцянками, чесними словами,

Що будь-коли чоловіки ламали —

Жінки їх зроду стільки не давали, —

У тім гаю досвітньою добою

Узавтра я зустрінуся з тобою.

ЛІЗАНДР

Гляди ж, кохана! Он іде Гелена.

Входить Г е л е н а.

ГЕРМІЯ

Куди прямуєш ти, Гелено красна?

ГЕЛЕНА

Я красна? Я не красна, я нещасна.

Ти красна, ти Деметрієві мила,

Очима-зорями його скорила.

А голос твій — мов жайворонка спів

Серед зелених весняних ланів.

Якби заразливі були принади,

То я б від тебе заразилась радо,

Перейняла б і чарівливі очі,

І переливи голосу співочі.

Увесь би світ тобі я віддала

Й лише Деметрія собі взяла.

Твоїх навчившись поглядів і зваб,

Його любов здобути я могла б.

ГЕРМІЯ

Хоч суплюсь я — жагою він палає.

ГЕЛЕНА

Усмішкою цього не досягла я.

ГЕРМІЯ

Кляну його — йому так само мила.

ГЕЛЕНА

А я й благаннями не зворушила.

ГЕРМІЯ

Я з ним різкіш, а він — ніжніш зі мною.

ГЕЛЕНА

Що я палкіш — то він крутіш зі мною.

ГЕРМІЯ

Цей шал його — провина не моя.

ГЕЛЕНА

Твоєї вроди. Чом не винна я!

ГЕРМІЯ

Утішся. Вже мене він не зустріне,

Бо ми з Лізандром кидаєм Афіни.

Допоки тут Лізандра ще не знала,

За рай земний це місто я вважала.

Які ж чесноти мій коханий має,

Коли він рай у пекло обертає!

ЛІЗАНДР

Гелено, ми звіряємось на тебе:

Цієї ночі, як угледить Феба

Свій срібний лик у люстрі темних вод

І заблищить росинка, мов клейнод, —

В ту пору, що сприяє втікачам,

Пропустить нас одна з афінських брам.

ГЕРМІЯ

І в тім гаю, де ми з тобою часто

Удвох лягали на моріг квітчастий,

Звіряючи солодкі таємниці,

Ми зійдемось з Лізандром до зірниці

І до Афін свої повернем спини,

Шукаючи нової батьківщини.

Прощай, Гелено, і молись за нас.

Деметрія тобі хай верне час.

Прийди ж, Лізандре. Відтепер до ночі

Закохані поститись мають очі.

ЛІЗАНДР

Прийду, кохана.

Гермія виходить.

(До Гелени)

Не втрачай надій.

Повір, Деметрій буде знову твій.

(Виходить)

ГЕЛЕНА

Вона щаслива — ну, а я пропаща.

Нічим за мене Гермія не краща,

То що ж — Деметрій мій не так гадає:

Не хоче знать того, що кожен знає.

Засліплений він Гермії очима,

Я ж — ним, і в тім страждань моїх причина.

Нікчемну річ, яка ціни не має,

Чеснотами кохання наділяє.

Не оком — серцем дивиться воно:

Сліпим малюють Ероса давно.

Як те хлоп’я безоке і крилате,

Розважністю кохання не багате.

Квапливе й легковірне без пуття,

Тому-то й кажуть, що воно — дитя:

Заіграшки клянеться, наче діти,

Й заіграшки ламає всі обіти.

Як ще Деметрій Гермії не знав,

То градом клятв мене він обсипав,

Та ледве жар від Гермії війнув, —

Той град розтанув, клятви він забув.

Піду, йому розкрию те, що знаю,

Тоді вночі він побіжить до гаю.

Аби хоч крихту дяки заслужить,

Я найдорожче ладна заплатить.

Хоч трохи утамую тим свій біль,

Що йтиму з ним удвох