Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

І непотрібно вішать вуха, Як хтось вам скаже навіть зле. Хай не лякають прикидання, І той хто взяв у руки ніж. Бо правда від ножа гостріша, Тож, правду в очі сміло ріж. 29.5.1983 р. ПИШАЮСЬ ТОБОЮ Як подивлюсь я злегенька На оте дівча біленьке, Що на губках молоко, А тримає вже кермо,– То пишаюсь, як вербою, Що схилилась над водою. 7.7.2009 р. РОЗЗЯВА Поки дивився він на став, То в нього хтось дівчину вкрав. От так тобі, роззява, й треба Щоб не дививсь куди не треба. 27.12.1991 р. ЧОМУ? Чому? – зрозуміти не можу Дере з нас держава гроші, В той час, як народ голодує І скрізь, де не глянь – торгаші? 29.1.1992 р. ШУХЛЯДКА ДЛЯ ШОКОЛАДКИ За красою, як у тебе, Я б подерся і на небо, Й там відкрив би ту шухлядку, Де ховаєш шоколадку. 24.7.2011 р. КИСЛИЙ МЕД Чому ми любимо чужих? На те, напевно, є причина, Бо та, як прийде на часок, Мужик стає, немов пружина. За що ми любимо чужих? Бо в них любов то як робота, Й до нас як прийде на часок – То в неї лиш одна... турбота. Чому ми любимо чужих? Бо всі ми любим свіжу воду, Бо любим вічно ми живих, І любим вічну насолоду. То ж чому люблять всі чужих? Бо ті, коли до нас приходять, Дома лишають кислий мед, А нам приносять зрілі соти. 25.08.2011 р. НУ Й ВЕРСТАТ… Ну й верстат в пані Вікторії, Є куди… зливать калорії! 14.4.2011 р. ОТ ТАК ДЕМОКРАТІЯ! От тобі і тири-пири, От де судді в нас дають: Виконавців посадили, А замовники живуть! 10.3.2011 р. ПИШИ, ЩО ХОЧЕШ! Кожен день я прокидаюсь І радію, що живий, Після того, як до друку Я відніс роман новий. – Можеш ти писать, що хочеш, Тільки шефа ти не бий, За тобою не приїдуть, Бо бензин вже дорогий. 24.10.10 р. ЯК БУЛИ В НАС КОМУНІСТИ… Як були в нас комуністи, То хоч щось було в нас їсти, А як стали регіонали, То і того вже не стало. Де приватні магазини, Кожен день танцюють ціни, Гречка стала, як ікра, Януковичу – «УРА!» 20.3.2011 р. ЕСЛИ ТЫ ЧЕЛОВЕК Гляжу на мир – как он прекрасен! Какая гамма белизны, И вместе с тем он так опасен, И люди в нём обречены. И за тебя мне очень стыдно, Поверь ты, мой двадцатый век, Что ты не можешь жить без лести, А говоришь, что человек. Не будь столь алчным и жестоким, И беспощадным, как шакал, Творец создал тебя свободным, А что природе сам ты дал? Один разбой, одни несчастья, Того не пей, а то не жри, К тому не смей ты прикасаться, А с тем, смотри, не говори. Мы сколько жили – все дрожали, Держа в руках свои штаны. Вот как нас всех они держали, Те «Богом избраны сыны». Да сколько ж можно быть приматом И сколько будем их кормить? А не пора б… – огреть всех матом, Чтоб перестали нас дурить. Смотреть противно на лакеев, На инкубаторных птенцов, Где атрофирована совесть