Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Буря кидала посудину по гребенях бурунів, мов соломинку. Йосип тихенько скрикував, але, тамуючи страх, тихенько молився, заплющуючи очі. Побратим, звичний до моря, сидів на кормі, міцно тримаючи кормило. Коли вітрильник відійшов далеко від берега, Симон запитав Івася, кивнувши на Йосипа:
— Володарю мій, він хто?
— Буде моїм земним татом, — мовив Івась. — Він знає все, що треба. Ми з мамою житимемо в нього…
— А твої супутники? Вони залишаться в рабстві?
— Втечуть тієї ж ночі. Повернуться до Борисфена.
— А ми з Андрієм?
— Знаєте, де я. Проте живіть, ніби ми й не стрічалися. Коли прийде вість від Тата Небесного, я дам знати.
— Чому не можемо жити разом? — скрикнув Симон. — Станемо твоїм захистом, не допустимо й пилинці впасти на тебе…
— Ось цього й не треба, — ласкаво засміялася Івасева мама. — Коли такі завзяті опікуни будуть біля Небесної Дитини, кожної хвилини жди біди…
— Єшуа має рости, як всі діти, — повчально мовив Йосип.
— Його нині звати Єшуа? — вражено запитав я.
— Так. А маму — Маріам. Їх мають приймати за юдеїв…
— Бог не любить обману, — нахмурився Симон.
— В чому ти бачиш обман, Петре? — суворо запитав Учитель, а на дитячому чолі лягла зморшка. — Хіба не єдиний Тато у всіх народів та людей? Хіба ти не назвав мене своїм Господом?
— Правду кажеш, мій Учителю, — похнюпився Симон, багровіючи від бентеги. — Надто гарячий я, ось і вирвалося дурне з вуст.
— Домовилися, — кивнув Єшуа. — Живіть дружно. Рибальте. І наберіться терпіння. Настане пора, будемо ловити інших риб…
Буря лютувала. Вода перехлюпувала через борт. Навіть Симон занепокоївся.
— Боюся, що вітрило не витримає. Буря пошматує парусину. А без вітрила — перекине човна…
— Я попрошу вітрів, — з певністю мовив Учитель. — Ще раз переконайся, що любов'ю можна зробити все…
Єшуа встав на носі вітрильника, розвів руки, описуючи ними коло в просторі. Почулося його палке благання:
— Вітри могутні, діти Великої Божої Сили! Ви показали нам свою потугу! Покажіть нині свою дружність до синів людських. Я благословляю вас на радісну дію. Поможіть Божому Синові сягнути жаданого берега…
Буря покотилася вдалину. У вітрилі завирував рівний, сильний потік повітря. Хвилі вляглися, ніби під тиском незримої могутньої руки. Навіть мама Єшуа вражено дивилася на своє дитя, Йосип щасливо плакав від зворушення, а мій побратим, міцно вчепившись у кормило, захоплено повторював, ніби вві сні:
— Любов'ю можна зробити все… Любов'ю можна зробити все…
* * * Хоч слова лунають — ще не чути Слова, Ще зерна немає, лиш одна полова, Бо коли лягає у ріллю зернина, То зелена парость до Світила лине, Бо коли до слуху долинає Слово, То луна у вічність котиться громово! Тож плекайте Зерна — Слова полум'яні, Щоб вродили Квіти в Новому Світанні!«— Що важливіше — Учитель чи Учень? — запитали в Ані — Сина Зорі.
— Учень, — відповів Ані. — Бо він і є Учитель. Щоб когось учити — необхідна наявність Учня. Щоб чогось навчатися, теж потрібен, насамперед, Учень. Так ми бачимо, що прагнення людини до пізнання, до навчання творить з нього Учня, а ВСЕ НАВКОЛИШНЄ — стає УЧИТЕЛЕМ. І те й інше — єдність, цілість.
Учителем може бути лише Вічний Учень (саме так перекладається слово з мови Божого Древнього Народу: ЧОЛОВІК — вічний учень, вічний розум). Отже, Людина — Вічний Учень, і несе в собі Вічного Учителя, Його невмирущий Дух і Серце».
* * *Нам пощастило дістатися берега неподалік від Тиру. Змучені та щасливі, ми покинули вітрильника на волю хвиль, а самі заглибилися в чагарі, подалі від моря. Там спали майже цілу добу, щоб прийти до тями. Наступного ранку Симон запитав Єшуа:
— Куди попрямуємо?
— Ви — до своєї родини, — твердо мовив Учитель. — А ми з Йосипом — до Назарету.
— Якщо там буде незатишно, — несміливо озвався Симон, — не забудь, Учителю, що є у тебе Симон і Андрій…
— Не забуду, — кивнув Єшуа. — Коли почуєте про мене — тоді приходьте…
— Коли? — одностайно скрикнули ми з побратимом.
— І вдень і вночі чатуйте. Та не забувайте, що ми вже йдемо спільним шляхом. Якщо до Тата Небесного вам пролягла стежка, то навіщо плакати, що не бачиш брата? Він недалеко, за поворотом дороги…
— Заспокойте серце своє, — запевнив Йосип. — Я стану для дитини захистом…
Ми попрощалися з Ним, і серце моє підказувало, що довго доведеться чекати наступної зустрічі. Так воно й сталося.
Ми з Симоном попрямували до Галілейського моря, де побратимів батько Йона мав убогу хатинку в рибальському селищі. Виявилося, що старий Йона давно втонув у морі, його вдова недовго жила після того. Симона майже ніхто не пам'ятав, лише кілька старших людей згадали його. Від притулку лишилися тільки стіни. Ми підрихтували ту сирітську оселю, змайстрували човна і почали рибалити. Продаючи рибу, за кілька місяців зібрали якусь дещицю для вбрання, деяких хатніх речей.
На другу весну Симон одружився на заможній дівчині. На посаг вдалося придбати чималого вітрильника, залучити до рибальства ще кількох хлопців. Так минув рік, другий, третій.
Минула пригода з втечею, зустріч з дивним дитям затуманилася, здавалася сновидінням. Симон взагалі не згадував про синьоокого Єшуа-Івася. Та коли одного разу мені знову приснилася зустріч на березі, і я почув слова: — Хочеш бути моїм супутником? — то вві сні закричав: — Волію! Хочу!
