Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
— Та ні ж! — крикнув Хреститель. — Чому не слухаєте голосу мого? Ще раз кажу: відкрийте серця, відчиніть брами запилених душ, дайте ввійти туди Господу Сили й Любові!
— Якщо ти не Месія, не Ілля, не пророк, — грубо промовив фарисей, — то чому хрестиш?
Іван суворо відповів:
— Цар може обрати для вісника найпростішого слугу свого. Та вже наближається сюди сам Син Найвищого. Промийте очі, нерозумні, щоб не пропустити Сходу Сонця!
Фарисеї та учителі, невдоволено гомонячи, вибиралися з води і пленталися геть. Я наблизився під руку Івана, глянув у його очі. Він обілляв мене водою, зробив на чолі знак сонячного хреста. Узрівши мій допитливий погляд, підбадьорливо усміхнувся.
— Чому так пильно дивишся?
— Учителю! — осмілівши, прошепотів я. — Я вже багато літ жду Сина Божого. Єшуа ім'я його. Може, ти відаєш, де він?
— Жди! — скупо промовив пророк. — Він послав мене. Він з'явиться за мною, та стоїть далеко попереду. Я недостойний схилитися до взуття його. Жди, нині надвечір буде він тут…
Вийшовши з води, я вибрав місце під скелею, у затінку. Сонце пекло немилосердно. Було душно, як у передгроззі. Мене хилило в сон, перед знеможеною тямою пливли барвисті видіння. До слуху долинув грім, пролунав грізний голос: «Ось іде Жертва Божа! Прокиньтеся, дрімаючі!»
Я кинувся зі сну і відчув дивне тремтіння в тілі. Глянувши перед собою, побачив, що Іван стоїть на тому ж місці, а перед ним схилив голову білошкірий молодий чоловік з довгим золотавим волоссям. Вони про щось розмовляли, і прибулець робив заспокійливі жести. Прийнявши хрещення, золотоволосий вийшов з води і глянув у мій бік. Дві сині блискавиці пронизали моє єство. Серце тьохнуло: це Він! Високе чисте чоло, русява борода й вуса змінили образ Божої Дитини до невпізнанності, та я відчував — це Він!
Зненацька у високості загриміло. Десь недалеко блискавиця вдарила в скелю. Люди злякано принишкли, а усміхнений прибулець, піднявши руки до неба, палко молився. Мені здалося, що він оповився вогнем — блакитним, мерехтливим, легким, перлистим. Ще раз прогриміло у видноколі, і в моїй свідомості прозвучали слова, закарбовані навіки, до безмежності: «Прийміть Мого Сина. В Ньому Моя Любов!»
Золотоволосий дружньо обняв Івана і рушив геть від Йордану. Хреститель і спантеличені люди дивилися йому вслід. Я не стримався і поспішив за ним. Догнавши, несміливо запитав:
— Учителю, де живеш?
Він, не повертаючись до мене, усміхнувся і сказав:
— Прийди і побачиш.
— Івасю! — скрикнув я, не стримавши бурхливої радості.
— Єшуа, — спокійно поправив він. — Андрію, ти став нетерплячий.
— Учителю, — з болем простогнав я. — Мені здавалося, що минули віки. Інколи думав, що все мені приснилося, що вже я ніколи не побачу тебе.
— Подумай, яке в Батька Небесного має бути терпіння, — суворо озвався Єшуа. — Він перебуває не в плинному часі, а у Вічності. Ти розумієш, про що я кажу?
— Я лише бідний рибалка…
— Бог теж рибалка, — засміявся він. — Він радіє, коли достойна рибина з'явиться. Нині — гарний улов. Радуйся, Андрію, ти таки своєчасно приплив до Рук Господніх…
Я зворушено хотів припасти до його ніг, та Єшуа зупинив мене і обняв, прошепотівши:
— Ми брати Божої Родини. Хіба забув? А чом же Симон не прийшов?
— Він пішов до Єрихона, щоб найняти притулок, а мені звелів, щоб я побачив Івана…
— Знаю, знаю, — покивав головою Учитель. — Ех, Петро, Петро — кам'яне серце. Скільки треба палити вогню, щоб розтопити тебе? Ну й що? Кого ти побачив, зустрівши Івана? Ким він тобі видався?
— Він чимось подібний до тебе, Учителю, — несміливо сказав я. — Тільки ти м'якшій, а він, як грім! Справжній Божий пророк!
— Подібний, — згодився Єшуа. — Бо з моєї Родини, як і ти, Андрію. Не було на Землі могутнішого з народжених жінками. Та запам'ятай: Іван завершує рід Адамів, а нам Тато Небесний звелів розпочати плекання Божого Роду…
— Що я маю робити? Чим допомогти тобі, Учителю?
— Зберу дванадцять воїв, — просто сказав Єшуа. — Ваша допомога в тім, що ви будете. Хіба сонце гадає, що має робити? Воно просто сяє, і кожен, хто прагне тепла, тягнеться до нього…
Я заночував у оселі, де Учителя приютили знайомі. Вони розповідали мені, захлинаючись від щастя, який він щедрий серцем, як лікує недужих, розвіює тугу, заспокоює нещасних. Від них я дізнався також, що старий Йосип помер, залишилася тільки мама та зведені сестри й браття — діти теслі.
А перед сном Учитель коротко розповів про свої мандри на схід, на південь. Він знову побував у старих мудреців — царських скіфів, відвідав найвищі гори Ойкумени. Всі ці роки, коли я клекотів сумнівами та страхами, невизначеністю та жалем за втраченим минулим, Учитель щоденно бив у скелю тяжкого світу, в його темні, тужаві брами, в гори забобонів та марновірства. І лише тоді, коли дозріло в серці духовне рішення, коли ясно вдень і вночі почав звучати в єстві Голос Мовчання, Єшуа вийшов на пустельне поле сплячого людства.
— А чому раніше ти не вийшов до людей? — дивувався я. — Хіба ти не відав того, що нині, десять літ тому?
— А ти не відаєш, що буває, коли плід зірвано зеленим? — запитав Учитель. — І плід пропадає, і той, хто зірвав, уже не прийде до дерева. Ще й тепер я не можу певно сказати: чи захочуть люди прийняти мої зерна, чи волітимуть посіяти їх?
Раненько я попрямував до Єрихона, знайшов побратима на постоялому дворі. Він невдоволено запитав, чому я затримався. Я сказав, що зустрів біля Йордану Месію, що він — той самий хлопчик, з яким ми утікали з неволі. Симон з недовір'ям слухав, та все ж сказав:
— Веди. Хочу побачити…
Зустрівши Учителя, Симон остовпів. Певно, він, як і я, відчув небесну силу Єшуа.
— Ну що, Петре? — ласкаво промовив Учитель. — Чи буде твоє серце каменем сумніву та
