Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Нашій молодій поезії у Тичини є чому вчитися. Поет ніколи не розмінював свого таланту на дрібнички — різну пейзажну та любовно-інтимну сухозлотицю. Зовнішня краса світу в його поезії виступає як підтвердження душевної краси людини. Ідейна цілеспрямованість його творчості вчить наших поетів не стояти в стороні героїки життя, а бути полум’яним пропагандистом ленінізму, справжнім художником, слугою і бійцем народу.

Тичина весь з нами сьогодні, молодий і своєрідно новаторський у своїх творчих задумах і устремліннях.

Максим Рильський останній час порадував читачів новими поетичними творами про працю, про життя наших добрих сусідів в країнах народної демократії і в далекому Ріо-де-Жанейро, а особливо новою книгою «Троянди й виноград».

Я не збираюся давати характеристику всій творчості поета — багатолітній, складній і простій в той же час, реалістичній в своїй основі, тонкій і багатобарвній, але хочу відзначити її життєву стійкість, її органічний зв’язок з життям, її невмируще глибоко народне звучання. . Поезія М. Рильського, перш за все, розумна, мисль поета присутня в кожному рядку, в кожній картині і явищі, події і предметі, що постає перед його духовним зором. Поетичний образ пройнятий мислю, завжди чіткий і виразний.

, Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.

Таких, як ти, кипучі міліони.

Ідуть, щоб світ востаннє розколоть На — так і — ні, па біле і червоне.

Глибока ерудиція, знання історії і культури народу присутні завжди в його творчості; земна любов до всього хорошого і живого; лінії, тони і фарби теплі, прозорі і задушевні; пейзаж виписується не як самоціль, а розгорнутий образ для ствердження мислі; не ліричне споглядання, а любов, ке тлінь і порох живого єства, а безсмертя труда в людському існуванні хвилюють душу поета.

Поле чорніє. Проходять хмари,

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари...

Землеї Як тепло нам із тобою!

Колись поетові дорікали, що в нього естетська споглядальність, класично-парнасївське зображення навколишнього світу відтиснули революційні події і передові ідеї сучасності. Це не так. Можна щодня писати вірші на теми дня, схоластично і бездумно сковзати по поверхні подій, запевняти читача в своїх передових ідеях і переконаннях, але без глибокого художнього розкриття суті і характеру цих подій вірші не стануть сучасними і революційними. Бездум’я і галас, гола плакатна схема дуже непереконливі, а часто і лживі свідки для визначення справжнього таланту. От чому у віршах М. Рильського про землю, весняне цвітіння, про осінь, що «запахла тютюном, та яблуками, та терпким туманом», про осінню даль, де «на білі гречки впали роси, веселі бджоли одгули» — живе і гаряче хвилюється наш радянський патріотизм, велика любов до рідної землі; Тут людський труд постав, налитий достиглими плодами, яблуками і виноградом, хлібом і медом, вози скриплять, вантажені снопами; рибалки тягнуть невода з рибою,-і сивий мельник насипає тепле мливо, і дівоча лукава посмішка чарує серце під небом, «осіннім небом, синім і високим»..., яке багатство почуттів, асоціацій і спогадів юнацьких воскрешають ці картини в кожного з нас, в кожної людини, що любить отчий дім, з його скромними печалями і радостями, свою землю, на якій народився і виріс. Пізніше творчість М. Рильського показала його зріст як поета-громадя-нина, який гарячим словом, всіма засобами художнього мислення активно вторгається в потоки життя. Краса поетичного слова органічно поєднується з глибокою ідейністю, коло громадських тем поширюється і виходить на обрії- загальнонародних інтересів.

РІого книги поезій, і особливо поеми «Слово про рідну матір» і «Жага», написані в час Вітчизняної війни, це вже зброя поета-бійця, патріота і комуніста в битві проти фашизму. Немало талановитих збірок післявоєнного часу, створені гарячим серцем і пристрасним словом, стали любимими книгами народу, а остання — «Троянди й виноград» — це задушевний гімн труду і красі людини.

Не* один день і не одне літо визрівала ця тема в душі -поета; зміст і форма народного життя, соціалістичне звершення і його національні форми, труд і краса як єдине ціле,

подвиг і його філософський синтез — це думка, яка давно івилює не одного художника слова, а в М. Рильського стала в творчості одною з провідних.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне!

Нєвтомниий розум людини, втілений в корисний труд, дає щастя; «Труд переростає у красу» ',— як сказав інший відомий поет; виноград —цс гроно доспіле і соковите, яке привабливе зовні для ока, але і тут:

Людини впертої невтомний розум,

Що кинув виклик бурям і морозам,

Що дружньо до природи підійшов,

Але уміє з другом і змагаться;

Тут в кожній ягоді натхненна праця Струмує, як гаряча юна кров.

Поетові властиве тонке розуміння природи, він знає і любить її пахощі і кольори, звучання і цвітіння, але все це сприймає не як самоціль, не як пейзажні акварелі, а як ствердження труда і духовного світу людини через призму поетичної мислі.

Перечитуючи збірки віршів останніх п’яти років, скільки знайдеш в них, ні, не знайдеш, а бери возами — так звану пейзажну лірику, мініатюру, відписочки, підробку під інтимну лірику, бездумне солодкувате і нудне, як сахарин, поверхове замилування природою. Проходиш цим віршо-писним сіренько-каламутним потоком, і на серці стає тоскно і нудно, ніби ти попав під осінню холодну, безпросвітну мжичку. Про це явище буде розмова далі, а тут скажу — забувається основна істина: творчість — мислення в образах; можна довгі роки писати вірші і не бути поетом; кожна людина, хоч би з невеличкою освітою, уміє підбирати рими і складати віршики, а створювати справжню поезію дано тільки поетові. Поезія — це склад думання, це духовний світ людини, а не голе римування. Олександр Довженко і Остап Вишня, Олександр Корнійчук2 і Олесь Гончар3, Юрій Яновський 4 і Михайло Стельмах5, так як в минулому Микола Гоголь6 і Василь Стефаник7, прозаїки лиш по формі, а поети по суті. Згадайте, як у Довженка в «Щорсі»-помирає Боженко. Несуть його ще живого по всій Україні Щорсові козаки, високі та суворі, в мовчазній печалі, горять пшениці, іржуть коні над Сулою, небо вкрите багряними хмарами, і голова його сягає хмар, і вітер походу шумить в заповіті — «Як умру, то поховайте»..., безсмертя іде за ним, і рідна Україна проводжає