Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

«Осінь.

Ліс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.

Листя з туги жовтіє, а деяке з туги кривавиться.

Ось падає кленовий лист — умер він, одірвався з рідної йому галузки і падає. Він не падає сторч на землю — ні. Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед завмерлих собратів своїх...

Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.

Ой, як не хочеться йому тліти!

Останнім рухом він поривається вгору, до світла, до сонця, що так пестило його, так голубило.

...Навесні на його місці молодий буде лист.

Зелений, він з вітром розмовлятиме.'

Хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься.

Щоб потім умерти.

Старе одживає, нове — народжується».

У цих рядках увесь Вишня — задумливий і мудрий поет, з його оптимізмом і ніжною вишневою усмішкоіЬ.

Згадайте драматичні монологи Корнійчука — розповідь Христини Архипівни та інші, наскрізь пройняті поезією; в Олеся Гончара — дівчину, що вибиває соняхи, неначе вдаряючи в золоті тарелі; в Михайла Стельмаха — описи осінніх пейзажів і родючої теплої землі, зв’язаних з селянською долею; в Ю. Яновського — стару Половчиху, що стояла над морем висока та строга, як у пісні,— і дихне на вас тією поезією життя, що властива національному характеру нашого народу, в його минулому і сучасному. Така поезія живе довго. В нас є чимало письменників, що колись писали вірші, навіть мали по декілька збірок, але потім стали прозаїками чи критиками і успішно працюють в цих жанрах. Нам треба уважно ставитися до молодого літератора, підказати, порадити вчасно, який жанр йому ближче, щоб він не блудив манівцями і дарма не губив свого обдарування, звичайно, якщо воно є. Я певен, що із десятків і сотень товаришів, які сьогодні пишуть вірші, ще будуть і прозаїки, і критики, і літературознавці.

Отже, знову буду говорити про М. Рильського. Його народний талант живе саме для поезії і в поезії, не може перейти в інші жанри; явища життя навіть у щоденній прозовій суті він уміє розкривати глибоко поетично, художні

засоби природно-емоційні, а не штучно підняті на котурни, образ завжди земний, дохідливий і ніби аж буденний, епітет чи порівняння живо і точно відповідає предмету чи явищу. Пушкін говорив: «Умейте наблюдать различные предметы». I М. Рильський уміє спостерігати гострим оком. Ось у нього початок весни:

Вона ■— в бруньках блискучих на каштані,

В снігу рудому, у струмках брудних,

Що чистим, сріблом грають у тумані,

Мов бруд ніколи й не торкався їх.

Вона — у краплях, що спадають дзвінко Із голих піт, які стрясає птах,

Вона — п підсніжній зелені барвінку,

В сережках иа березових гілках.

Справді, сміливе і свіже порівняння брудних струмків із чистим сріблом, цвітіння дерева поетом сприймається «як рожевий сніг, як теплий сніг», а «горобці в піску сипкому— ніби діти у ставку». Він бачить природність явищ, вони в нього конкретні і художньо переконливі.

Був теплий дощ, в траві стоїть вода,

Па гілці синя бабка обсихає,

Запах буркун гостріше. Молода Уперше в небі ластівка ширяє.

...Червоних маків розгорівся ряд Після дощу...

Це вам не вогнецвіти, зорецвіти і огнепади весни, не золоті щебети срібних солов’їв і не різний ботвинячий чортополох, іцо захаращує нашу поезію, без мислі, без справжньої земної і буденної краси життя.

М. Рильський в художніх засобах, у сприйманні і розкритті явищ іде від шевченківських традицій, від тієї геніальної буденності образу в усьому, баченому Тарасом;

• На великдепь на соломі Проти сонця діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами...

чи:

Бувало, в неділю, розкривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав,

від тих незвичайно життєвих фарб — епітетів, метафор і всієї художньої палітри великого вчителя.

І небо невмитс, і заспані хвилі, г І понад берегом геть-»еть

Неначе п’яний очерет Без вітру-гнеться...

Скільки наші поети надбали кольорів до цих хмар і до хвиль; і рожеві, і зелені, і сині, і чорні, а хвилі — круті і сріблясті, запінені і кругойдучі,— але невмиті хмари і заспані хвилі зумів побачити лише Тарас, поєднавши де бачене з настроєм, із внутрішніми емоціями своєї душі.

М. Рильський багато зробив як блискучий перекладач шедеврів російської, польської, словацької поезії і кращих творів багатьох літератур. Тут його заслуга неоціненна, могутній труд і ерудиція поета показує його нашому народу як просвітителя і гарячого поборника дружби культур і народів, і тому він по праву стоїть як промениста зоря на обрії нашої поезії.

В декого існує думка, що коли поет має певне обдарування, то воно вже само його «вивезе» в літературі, відведе певне місце серед поетичних ікон і такому обдаруванню не особливо багато треба вчитися, працювати над собою, читати, пізнавати людське життя; та ще й посилаються на оте вічне натхнення, що, мовляв, воно є основним зерном творчого процесу. Для ледарів у літературі, можливо, такі сен-' тенції й підходящі, а для справжнього таланту вони є. са-мообдурюванням, бажанням відійти від упертої праці, навчання, пізнання навколишнього світу.

«Життя коротке, та безмежна штука і незглубиме творче ремесло»,— писав колись Іван Франко. Оте «творче ремесло»— є гарячий кропіткий труд літератора-поета над словом, рідною мовою, вивченням світової культури, науки, філософії. «И вечный труд, гюкой нам только снится»,— перефразуємо ми до речі слова Олександра Блока 8. Без цього не може розвиватися талант, не' може зростати поет, обрії його бачення будуть вужчати, тьмяніти, і сам він захиріє, зав’яне, мов квітка, не полита рясним дощем. Талант — це труд. Натхнення — це той же талант, розвинутий Трудом, розцвічений життям народу.

Згадайте, як уміли трудитися Шевченко і великий Каменяр Франко і якою невичерпною енергією було наповнене життя Лесі Українки9. А коли ще взяти до уваги й те, що Шевченко писав свої, огнисті пісні і поеми в страшній, жорстокій неволі, в стінах казарми, в муштрі на горючих пісках Кос-Аралу, а Франко десятиліття був тяжко хворий, а Леся Українка згорала від сухот, в умовах, коли «орлині крила чуєм за плечима, самі ж кайданами прикуті до зем-«"!...» —то важко навіть осягнути їх великий титанічний труд.

Вони жили й творили в той час, коли самодержавство