Поезії - Олександр Павлович Бердник

Все шукав Причинну Україну. А побачив сльози, а побачив грози, А почув лиш пісню солов’їну… Сльози висихають, громи затихають, Соловей співає, не змовкає… А моя Вкраїна — Пісня Лебедина — Новий шлях до Вирію шукає… ЛИШ ТОДІ
Лиш тоді, лиш тоді, як затихають всі слова — Тайни гук, правди звук в надрах серця ожива… Відчиняйте, відкривайте брами темряви і мли, І у небо вилітайте, де живуть Орли… Шепіт зір, тайну зір — хто її відчує, як? В кожнім дні, в кожнім сні побратимів Диво-знак… Я нечутно, обережно, я незримо підійду, І біду, неначе хмару, тихо одведу… Духу вір, серцю вір! Поєднаймось Ти і Я! Там, де лад і Любов, пролягла Тропа Моя… У вогненнім дивоколі — понад прірвою віків, Підхопіте, збережіте Материнський Спів… ПІСНЯ ЗОРЕ-ДИВА
В Полум’янім полі, в тайнім Дивоколі, Де пасуться коні чарівного сну, Птахи виростають в огненнім приволлі І летять у казку, в Зоряну Весну. Лебеді дитинства, станьте на хвилину, Та візьміть на крила доленьку мою. Землю я покину, з вами я полину, Де квітує тайна в Батьківськім Гаю. Ключ не зупинити, крил не доточити, Птах давно тріпоче в серденьку твоїм! Лише власні крила повертають силу Відшукати стежку в Материнський Дім! ПІСНЯ МІЦЬ-ДИВА
— Розкажи мені, дубе, по щирості, Де захована міцність твоя? — У глибинах землі материнської Її дивна пливе течія, У глибинах землі материнської Зберігається сила моя… — Де ти, орле, напоєний силою, Хто викохував крила тобі? — Міць польоту у горах зродилася, А надія — в тяжкій боротьбі, Міць польоту у горах зродилася, Зору ясність — в тяжкій боротьбі! — Розкажіть мені, зорі тривожнії, Де прихована міцність буття? — Крила Всесвіту — в подиху кожному, У найменьший іскрині життя, Крила Всесвіту — в подиху кожному, У щоденній хвилині життя… УКРАЇНО МОЯ
Україна моя, рідна мати моя. Хто ти є, хто ти є? Я питаю про те на весні солов’я, Я запитую серце своє. Хто ти є, хто ти є? Я запитую серце своє. Мені каже Дніпро: — Україна — то я. А Карпати високі здаля Все шепочуть: — У горах Матуся твоя, Невмируща Вкраїнська земля. Шепчуть гори здаля: — Невмируща Вкраїнська земля. Вірю, знаю: — У горах Матуся живе, У Дніпровськім потоці співа, Її серце — то небо весни грозове, Її дума — печаль Світова. Її серце — живе, Її дума — печаль Світова. І зірки вдалині — то Вкраїни вогні. То все — ти, то все — ти! Струни кобзи дзвенять, Україно, в мені, Ніби райдужні в небі мости. То все — ти, то все — ти, Ніби райдужні в небі мости. * * *
І ось настане час і мить, Коли розділиться людина, І Дух у ній запломенить І заричить страшна Звірина.