Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
Ну, а в актори ти пішов після восьмого класу, до технікуму за розподілом. Ти просто найкраще продекламував вірша про щасливе дитинство на шкільному вечорі. Інші твої однокласники соромилися, комизилися, всіляко показували, що вони вищі від цього й лицедіяти — не їхнє покликання. І що це нижче їхньої гідності — фе-е-е… А ти вийшов на сцену і спокійно, виразно й чітко прочитав ті п'ять чи шість строф, написаних якимсь місцевим віршотворцем і розісланих районним відділом освіти в усі початкові й середні навчальні заклади. Однокласники ж бачили себе ліпшими, старшими, розумнішими від тебе — вони не будуть виразно читати з узвишшя римовані рядки перед залою, в якій сидять люди. Вони вважали це поганим. Навіть ганебним. Ні, вони цього нізащо не робитимуть, бо вони не такі. Вони інакші. Звісно ж, у дорослому житті вони стануть визнаними, успішними, солідними, досягнуть найвищих висот, але при цьому ніколи не виступатимуть зі сцени. Принаймні з дурнуватими віршиками. Тобто, можливо, колись вони вийдуть на трибуну, скажуть з неї кілька серйозних, виважених слів — і зійдуть під шквал оплесків. Або не зійдуть, а попрямують на другий кінець сцени отримувати важливу й почесну нагороду. Заслужену чи навіть виборену в чесному, важкому й кривавому герці. «До чого тут „кривавому“?» — схаменувся Ігор і одразу ж поправив сам себе: — «Упертому, виснажливому, ще якомусь там». Але ніхто з них не хотів читати перед комісією дурнуваті віршики. Соромилися не так комісії, як своїх же друзів-однокласників. А ти не соромився. Тобі раптом стало байдуже, по барабану. Й ти спокійно, навіть якось трохи відсторонено, проте все ж чітко й виразно, згідно з усіма настановами, критеріями та вимогами органів управління освітою, прочитав ті двадцять чи двадцять чотири рядки. Інші краще за тебе підтягувалися на перекладині, множили цифри у стовпчик, відмінювали складні дієслова, а ти всього лише прочитав на публіку вірша. Але зробив це найкраще.
Так само, мабуть, і це дівча — вийшло, пробелькотало зі сцени, що там уже належалося. Цікаво, чи багато вона знала про театр? Ну, звісно ж, вивчала у школі п'єси сучасних авторів про партизанів, про подвиг сталеварів, про міцну й палку любов доярки і тракториста, почуття, яке допомагає їм обом вийти переможцями у трудовому змаганні. Може, подружки давали крадькома почитати навіть оту, заборонену, про кохання десятикласниці й курсанта військового училища, ту, що її написав нині арештований драматург. Але що вона бачила у своїй уяві? Бачила себе на сцені у гарному одязі, з підмальованими рисами обличчя? Чула оплески, марила букетами квітів, шанувальниками, які після вдалого виступу довго топчуться побіля службового виходу, аби запросити молоду окрасу сцени не до убогого театрального буфету — до ресторану?
Ігор знову зиркнув на Ларису. Він не дуже любив працювати з молодими: з ними треба було не тільки ділитися знаннями, здобутими вже під час роботи, бо театральний технікум не був надміру щедрим у цьому. Вони потребували більшого. З молодими йому робилося дедалі важче, — й він лише недавно зрозумів чому. Тому, що вони були молодими. Вони мали попереду більше років життя, фізичного існування, більше днів і ночей, більше вдихів і видихів, більше кроків по площині земній — більше, ніж залишалося йому, Ігореві.
Він не те щоб відчував до них якусь заздрість чи ревнощі. Ні, все було інакше. Проте якесь невдоволення у глибині душі чи мозку все ж стриміло, давало про себе знати. Можливо, образа на таку несправедливість — от вони будуть, існуватимуть, а він ні. Вони побачать якісь речі, якісь події, до котрих йому, Ігореві, зась — тільки через те, що його життя скінчиться раніше. Вони будуть свідками якихось змін, якогось оновлення — Ігор не знав, якого саме, і не дуже вірив у ймовірність оновлення, та все ж підозрював, у глибині свого єства припускав його можливість. Колись, не тепер. І тому він прохолодно ставився до молодших. Відверто цього не показуючи, він усе ж тримався з ними стримано.
Молоді здавались йому недостатньо розумними, недостатньо проникливими, не такими, якими він хотів би їх бачити. Хоча за свої тридцять з гаком років він уже давно втямив, що не можна вимагати від людей забагато, все ж якась надія, думка про те, що наступні за ним у часі люди мали б вирости кращими, постійно жевріла десь у підсвідомості. Але коли він бачив їх — на вулицях, у трамваях, у вечірніх буфетах, де вони, як дорослі, пили погане, дешеве пійло й палили смердючі цигарки, чув їхні розмови, недалекі й недотепні, їхні убогі пласкі жарти, в ньому наростав і зміцнювався жаль. За себе, за них і за всіх людей. Чому ми не робимося кращими? Чому скніємо в цьому марудному, одноманітному житті? Невже ми довіку приречені жлуктити несмачні, пекучі напої, від яких на ранок шлунок перетворюється на важку й гарячу кулю десь під серцем? Невже ми мусимо день у день пережовувати ту саму несмачну їжу, пісну і трав'янисту, а потім непомітно відригувати й виколупувати з-між зубів застряглі залишки того жахливого їдла або ж, кутуляючи язиком, зішкрібати їх непомітно й намагатися проковтнути пересохлим горлом?
Раптом Ігор пригадав… ні, майже реально побачив перед очима політичну карту світу — вона висіла у шкільному кабінеті політичної географії, запнута розтягнутою на дроті звичайною віконною фіранкою. Десь у середніх класах — сьомому чи восьмому — йому випало чергувати по школі. З віником напереваги він обходив кабінети й намагався згребти докупи зіжмакані папірці, підсохлі недогризки яблук та інше сміття, залишене учнями під час уроків. Політичної географії він ще не вивчав: цей предмет чекав десь попереду, в майбутньому, в останніх класах. Проте йому все ж вручили ключа й від того кабінету. Роззирнувшись порожнім приміщенням, Ігор швидко зауважив під останніми партами кілька обривків паперу, хокейним пасом викинув їх у прохід і погнав уперед — ближче до дверей. Потім спинився біля дошки. Дошка була чистою, ретельно витертою. Знічев'я потягнув убік фіранку — і завмер, зачудований кольоровою гамою політичної мапи.
