Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
Ні Віктор, ні Ігор не запитали: «А що?» Вони мовчки дивились на старого актора, затиснувши в губах сигарети. Маркович знову почухав собі чоло і продовжив:
— Собаки, хоч серед них є й кобелі, і сучки, та все одно собаки, усі без винятку, вони ніби чоловіки. А коти були наче жінки, розумієте?
Віктор різко реготнув, поперхнувся димом, закашлявся:
— Ото вже ви скажете, Марковичу!
Семен Маркович знову поворушив губами, кашлянув і продовжив:
— Кіт, він був цілком непотрібною твариною. Ну, мишей він ловив. Але миші — це ж не таке щось страшне. Кіт був просто красою. Такою чистою, ні на що не придатною красою. Лежить ото, було, тварюка, на вікні, вилизується. Очі мружить. Знає, що люблять його… — Старому аж голос перехопило. Він іще раз кашлянув і знову замовк.
— У вас що, був кіт? — Ігор тільки тепер збагнув, що Маркович і справді пам'ятає щось таке, що йому недоступне, незнане. Пригадав, як у старій дитячій книжці, ще у школі, до того, як бібліотеки було остаточно очищено від архаїчної літератури, він побачив на поличці яскраву, хоч уже й вицвілу, книжечку в м'якій палітурці із загнутими, пожмаканими краями. Розгорнув її — і на першій сторінці побачив зображення якогось дивного, проте симпатичного звірятка з невеликими вухами, кирпатим носом на круглій мордочці й тілом, укритим сірими та білими пасмами. Повільно почав читати віршика під малюнком — і нічогісінько не зрозумів. Щось там було про кота чи, точніше, про «котика», про молочко і сметанку, і якісь дивні дієслова: «нявчить», «муркоче»…
— Був у мене кіт. — Це Маркович опанував себе і продовжив розповідь.
— Справжній? Живий? — Тепер і Віктора охопило здивування.
— Ну, а який же? — Семен Маркович усміхнувся. — Не іграшка ж плюшева… Гарний був, зараза. Великий, рудий. Звався Василь. Васька… Потім я мусив приспати його, коли почалася кампанія за економію продуктів… Шкода було мені його… до розпачу шкода…
Віктор не дав йому продовжити — смачно сплюнув на недопалка, притоптав його й голосно втрутився:
— Ходімте! Нас оно кличуть!
І справді, там, куди відійшла Лариса, збоку, біля вантажівки, вже збилися у тісненький гурт усі, хто приїхав: і бухгалтерки, і білетерки, і чоловіки з театру. На приступець авта виліз Парторг — він приїхав разом з усіма, але сидів не в кузові, а біля водія в кабіні.
Ігор ще до виїзду замислився: хто ж поїде з ними від керівництва? Метелецький таких заходів завжди відверто уникав. Профорг також, скаржачись на слабке здоров'я. А Парторг уже кілька місяців був відсутній — його кабінет, поряд з кабінетом Метелецького, стояв замкнений. Казали, що його викликали до столиці на курси підвищення кваліфікації. Очевидно, він щойно повернувся й одразу ж занурився у вир діяльності трудового колективу, який мав щастя очолювати разом з Метелецьким. Проте особливої радості від повернення до рідного колективу в зовнішності Парторга помітно не було. Та це й не дивно: кілька місяців у столиці, в доброму готелі, на повному державному забезпеченні…
Зараз Парторг повільно поводив очима згори вниз на жінок і чоловіків у робочому одязі, які, підходячи, потрохи замовкали і зосереджували свої спокійно-байдужі погляди на його постаті.
Якось Віктор запитав Парторга під час чергового обов'язкового політзаняття, чому єдина в країні партія називається «об'єднана». Парторг строго зиркнув у відповідь, поправив поли піджака і прорік:
— Розумієте, Вікторе, все у світі прагне до об'єднання. Тому колись, у майбутньому, в світі не буде країн і народів. Усі житимуть в одній державі. Та й поняття держави зрештою само відімре. І на той час усі партії у світі теж об'єднаються. Буде одна велика партія. І вона буде так само зватись «об'єднана».
І ось зараз Парторг зосереджено й серйозно вдивлявся в їхні обличчя і постаті. Було видно, що він стужився за своєю нелегкою, але потрібною роботою: розповідати й виховувати, закликати і вести за собою. Тож, дочекавшись, коли всі зібрались перед кабіною вантажівки не зовсім правильним колом, Парторг витяг руки з кишень, підняв правицю на рівні грудей і, повільно вимахуючи нею в такт словам, почав свою промову:
— Отож, шановні! Ми з вами сьогодні приїхали сюди абсолютно свідомо й добровільно! Правда ж?
Йому ніхто не відповів, та Парторг, схоже, й не потребував відповіді. Він продовжив говорити так само впевнено й монотонно, проте чітко і виразно:
— Зараз наша країна переживає нелегкий період у своєму становленні. Багато чого у нас не вистачає. Ми, керівні органи, це визнаємо і робимо все можливе, щоб якнайшвидше виправити цю ситуацію. І зараз ми з вами будемо надавати посильну допомогу міському комунальному господарству у важливій справі — очищенні нашого міста від бродячих тварин…
— Так я й думав! — це знову русявий робітник сцени, який любив посперечатись, утрутився в мову Парторга різко й зухвало. — Собачі трупи закопувати? А доплата нам буде за це?
— Правильно! — раптом підтримав його Віктор, який стояв збоку й трохи позаду від Ігоря. — Ми ж таки не якісь там різноробочі! Ми актори! Ми творчі особистості, працівники культури! Чого ми маємо це робити за просто так?
— Це питання ми вирішимо! — Парторг, як виявилось, був готовий і до такого повороту подій. — Усі, хто бере участь у сьогоднішньому виїзді, отримають по три додаткових дні до літньої відпустки! Керівництвом театру буде видано спеціальний наказ.
— Оплачуваної відпустки? — Віктор не здавався, він намагався витиснути з ситуації, що склалася, максимум вигоди.
— Так, звичайно ж, оплачуваної, — кивнув головою Парторг.
— Ну, тоді чого ж!.. — видно, Віктор вирішив задовольнитися досягнутим. — Тоді попрацюємо.
— Але це
