Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

— Як це?.. Чого це складнішим?! — знову втрутився русявий скандаліст. Ігор зиркнув на нього, і той відповів хитрим і злим поглядом, при цьому підморгнувши, мовляв, чекайте, я маю все з'ясувати до кінця. Може, іще якусь вигоду можна буде отримати з цієї справи, коли Парторг щось недоговорює.

— Розумієте… — Парторг затнувся, що вже саме по собі не могло не викликати здивування. — Через матеріальні труднощі, які зараз переживає наше місто у зв'язку з карантинними заходами… одним словом, комунальні служби у нас… вони не мають набоїв. Тому… — Парторг іще раз затнувся й затятим поглядом бездумно вперся десь понад головами людей. — Тому ми з вами…

— Ну-ну!.. — загуло водночас уже троє чи четверо голосів. — І що ж?..

— Тому ми з вами маємо не просто закопувати… ховати трупи бродячих тварин… у цій траншеї… Ми… ви… маєте допомогти знищувати цих собак. Я зрозуміло висловився?

— Що-о-о? — Віктор виступив наперед і люто втупився в Парторга. — То їх сюди що, живими привезуть?

— Не привезуть! — Парторг раптом втратив увесь свій попередній запал. Він винувато і покірно дивився на Віктора благальними, зляканими очима. — Їх сюди… Сюди їх просто приженуть… Ви не турбуйтесь, ви не самі цим займатиметеся. Вам комунальники теж допомагатимуть. Точніше, не вони вам, а ви їм. Бо загалом це все ж таки… це їхня робота. А нас задіяли тільки для допомоги.

За цими словами Парторг зістрибнув з підніжки вантажівки і ступив крок навстріч представникам трудового колективу. Одразу зробилось помітно, якого він маленького зросту і як втягує голову у вузькі, кутасті плечі. Тепер він дивився на всіх знизу вгору, і погляд його був жалісним та зляканим.

— Ми що, ще і вбивати цих собак мусимо? — це кричав русявий скандаліст, насуваючись на Парторга своєю потужною квадратною фігурою.

— Так! — відповів йому Парторг тремтячим голосом. — І коли вже до цього дійшло, то я мушу вести перед й показувати приклад.

Парторг відійшов кілька метрів, висмикнув з купи викопаної землі одну із лопат, узяв її обома руками й, з натугою перестрибнувши через траншею, став потойбіч з лопатою напереваги.

— От же ідіоти… — майже нечутно прошепотів Семен Маркович десь позаду, за спиною в Ігоря.

Здалеку, від будинків, які бовваніли на обрії, долинув якийсь невиразний, але все ж таки наростаючий гамір. Там щось відбувалося, щось рухалося сюди, до них, проте докладно роздивитись іще хвилину-дві було важко. Смикаючись, з-під тополь виїхало зо п'ять тракторів, легких, колісних, з причепами. На причепах сиділи якісь люди, проте небагато. Більше людей ішло пішки, розтягнувшись у ширину поміж тракторами, які намагались тримати постійну дистанцію метрів по тридцять-сорок. Усі вони щосили горлали, махали руками, підстрибували на ходу. Окремі з них ще гучно й ритмічно стукали чимось дерев'яним об щось металеве чи навпаки. А попереду них, з відривом у півсотні метрів, мчала, озираючись і повискуючи, величезна зграя собак, голів так на двісті. Ця зграя то розсипалася вшир, то знов гуртувалась у тісну верескливу купу, і в тій купі лунало гарчання, клацання зубів, хтось падав, завиваючи від болю і страху, та загальна маса все ж підбігала, просувалася вперед, час від часу лякливо й ненависно озираючись на переслідувачів.

Тут Віктор, який стояв неподалік, приголомшено присвиснув і притьмом кинувся до лопат, які все ще стояли, застромлені в буру глинисту землю, викинуту з викопалини екскаватором. Ухопив там одразу три лопати, чвалом повернувся, несучи інструмент під пахвою. Встромив з розмаху дві перед Ігорем та Марковичем, після чого поліз до кишені по сигарету.

— Зараз… Зараз ми їм!.. — прогарчав Віктор собі під ніс, припалюючи.

Ігор зиркнув через плече: жінки й чоловіки і собі розбирали лопати. Лариса, найменша серед них на зріст і наймолодша, налякано крутила головою, роззираючись і не наважуючись взяти лопату до рук. А коли таки нарешті зважилась, від купи лопат уже лишилось тільки дві, калічні й надламані, з тонкими, кривуватими держалнами. Піднявши з землі одну з них, Лариса заметалась, не маючи певності, куди ж їй бігти, і врешті зайняла місце на краю траншеї, недалеко від Ігоря, поміж Парторгом та русявим робітником сцени з жорстокими і хитрими очима.

За цей час собача зграя вже наблизилась до них метрів на сто чи й менше. Видавалося, тварини теж зрозуміли, куди їх женуть. Частина з них спробувала вивернути, змінити напрямок руху, та трактори з обох кінців ланцюга загоничів додали швидкості, вигинаючи всю шеренгу переслідувачів широким луком тятивою досередини.

Ігор пошукав поглядом Марковича. Старий стояв, спершись на лопату, виставивши вперед одну ногу, і спідлоба понуро дивився перед собою, за звичкою жуючи губами. Зграя наблизилась уже метрів на двадцять. Стало можливим роздивитися тварин — серед них були менші й більші, на довгих лапах і коротконогі, з обвислими і з гострими вухами, куцохвості й довгохвості, руді і темні, трохи не чорні, а ще якісь рябі, світло-смугасті, попелясті, сірі, майже білі, і сіро-сталеві. Пси видихали перед собою разом з парою тихе, переривисте виття. Страх і розпач учувались у цих звуках, приреченість і рішимість, а найбільше — нестерпний, глибинний біль. Біль звичайний, тілесний, і ще біль всезагальний, всеохопний, всепроникний.

Ігор перехопив лопату обома руками. Схоже, таки доведеться робити це.

Перші з псів уже були зовсім поряд, коли зграя загальмувала і знову збилась у тісну, густу купу. Тварини майже зупинились, вони присідали, клацали зубами, скавуліли і гарчали, повільно просуваючись до траншеї. Півколо загоничів охопило зграю, не лишаючи їй шляху до відступу. Гамір наростав, пси ще тісніше збивались докупи, не наважуючись на стрибок.

— Ну, давай, суки-и-и! — закричав хтось ліворуч.

Ще далі котрась із жінок заголосила:

— Ой, що ж це буде? Мамочко-о-о!

Ігор спробував озирнутись через плече, та, крім шматка Вікторової куфайки, не зміг побачити нічого. Віктор підняв свою лопату на рівень грудей,