Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.

— Я гроші приніс… — почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.

— А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.

Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.

— Їсти будеш?

— Якщо є…

— Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.

— Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.

— То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.

— Які ми забобонні. Але я й мав на увазі — завтра.

Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.

Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.

— Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?

— Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…

Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.

Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.

«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»

Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це — думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників — викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа — на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»

За кілька років, ближче до закінчення школи, він вже навчився опановувати себе в такі моменти. Приск по шкірі ніде не подівся, проте Ігор уже звик до цього відчуття і майже не щулився, — тільки поза коміром, там, де шия переходить у хребет, неймовірно чухалося, свербіло. Він зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечі, смикав догори підборіддям, і співрозмовникам інколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.

В дорослому житті ці відчуття заглухли — тільки інколи, в миті прикрих побутових незручностей, доводилося, не змінюючи виразу обличчя, з усієї сили підтискати пальці на ногах. Це здебільшого допомагало — вся енергія напруги конденсувалась там, де ніхто не міг її зауважити. Тільки робити це було зручніше не стоячи, а сидячи за столом у кабінеті начальства чи за столиком у буфеті. Чи на лавці в парку або на госпдворі.

Але зараз, удома, на кухні, перед Лідою соромитися не було чого. Та, власне, він і не соромився — пригадав Ігор, з чого розпочався ланцюжок його асоціацій, — просто чіткість думки раптом вразила тією вже призабутою яскравістю раннього підліткового віку.

Ложка шкрябнула по дну тарілки. Звук був не різким, проте неприємним: тертя металу об кераміку. Ігор відклав ложку.

Ліда мовчки постелила. Вони роздяглися, задмухнули свічку й лягли. У темряві Ігор намацав плече дружини, ковзнув рукою на груди. Почав їх гладити — так само без жодного слова, тамуючи дихання. Невдовзі її смочки ствердли й завібрували під пальцями. Хвилини близькості були швидкими й механічними. Коли все було скінчено, Ігор перевернувся обличчям до стелі й глибоко відітхнув. Хотілося курити, проте вставати з ліжка було ліньки. Ліда ж, повернувшись обличчям до стіни, тихо-тихо прошепотіла: «Дякую. Добраніч». За кілька хвилин її дихання стало рівномірним і спокійним. Ігор заснув, слухаючи віддих дружини. Рожеві кола концентрично розійшлися перед очима, широко, ще ширше, і він провалився у їхню конусоподібно-спіральну глибінь з чіткою, намальованою на темному тлі світлими літерами думкою: «Чому все у житті з часом так втрачає смак?»

Прокинувся він від усвідомлення, що вже давно лежить з