Загублений світ - Майкл Крайтон

Малкольм підняв голову і подивився на нього.

— Жартуєш? — сказав він. — А як бути з усіма цими мертвими апатозаврами?

— Я думав про це, — відповів Левін. — Очевидно, їх вбили раптори. А потім раптори…

— Що вони потім зробили? — спитав Малкольм. — Потягли їх аж до свого гнізда? Ці тварини важать сотні тон, Ричарде. Їх і сто рапторів не зрушать з місця. Ні, ні.— Він зітхнув. — Мабуть, ці туші припливли за течією до повороту річки, де вони залишилися на мілині. Раптори створили своє гніздо біля зручного джерела їжі — мертвих апатозаврів.

— Ну, можливо…

— Але чому цих мертвих апатозаврів так багато, Ричарде? Чому жодна з цих тварин не досягла дорослого віку? І чому на острові так багато хижаків?

— Добре. Нам потрібно більше даних… — почав Левін.

— Ні, не потрібно, — заперечив Малкольм. — Хіба ти не був у лабораторії? Ми вже знаємо відповідь.

— І що ж це? — сердито запитав Левін.

— Пріони, — відповів Малкольм, заплющивши очі.

Левін насупився.

— Що за пріони?

Малкольм позіхнув.

— Іяне, — повторив Левін. — Що за пріони?

— Іди собі,— сказав Малкольм, махнувши на нього рукою. Арбі згорнувся калачиком у кутку, намагаючись заснути.

Торн скрутив футболку і поклав її хлопчику під голову. Арбі щось пробурмотів і усміхнувся.

За кілька хвилин він вже хропів.

Торн устав і підійшов до Сари, яка стояла біля вікна. Небо над деревами починало світлішати.

— Скільки в нас залишилося часу? — спитала вона.

Торн глянув на годинник.

— Можливо, година.

Вона почала ходити з кутка в куток.

— Ми повинні дістати бензин, — сказала вона. — Якщо ми матимемо бензин, то зможемо доїхати до вертолітного майданчика.

— Але тут немає бензину, — сказав Торн.

— Тут десь має бути хоч щось. — Вона продовжувала ходити. — Ти перевіряв насоси…

— Так, вони сухі.

— А всередині лабораторії?

— Не думаю, що там щось є?

— Де ще? Як щодо трейлера?

Торн похитав головою.

— Це лише пасивний трейлер на буксирі. У другому відсіку був допоміжний генератор та кілька каністр з бензином. Але він впав зі скелі.

— Можливо, каністри не розірвалися, коли він впав. У нас ще є мотоцикл. Може, я поїду туди і…

— Capo, — сказав він.

— Варто спробувати.

— Capo…

Стоячи біля вікна, Левін тихо сказав:

— Вище голови. В нас гості.

Добра мати

У передсвітанкових сутінках з кущів вийшли динозаври і рушили просто до «Джипа».

Їх було шестеро, — великі коричневі качкодзьоби, п’ятнадцять футів заввишки, з вигнутими писками.

— Майязаври, — сказав Левін. — Не знав, що вони десь тут. Що вони роблять?

Величезні тварини зібралися навколо «Джипа» і почали рвати його на шматки. Один динозавр зірвав полотняний дах. Інший штовхнув писком трубчастий каркас, розхитуючи машину туди-сюди.

— Не розумію, — сказав Левін. — Це ж гадрозаври. Травоїдні. Ця агресивність для них нетипова.

— Ага, — сказав Торн.

Вони спостерігали, як майязаври перевернули «Джип». Автомобіль впав на бік. Один з дорослих устав на диби і поставив лапи на бічні панелі, зім’явши автомобіль своєю масою.

Але коли «Джип» впав, з нього на землю вивалилися дві пінопластових валізки. Майязаври, здається, зосередили на них усю свою увагу. Вони вчепилися в пінопласт, відриваючи білі шматки, і рухалися поспішно, в якомусь шаленстві.

— Там щось їстівне? — здивувався Левін. — Щось типу валер’янки для динозаврів? Що там таке?

І тут кришка однієї з валізок відірвалася, і вони побачили всередині тріснуте яйце. З нього визирав зморщений шматочок шкіри. Майязаври сповільнили свій темп. Тепер їхні рухи були обережними, ніжними. Вони сурмили і крякали. За великими тілами тварин з вікна було важко щось побачити.

Почувся писк.

— Не може бути, — сказав Левін.

На землі рухалася крихітна тваринка. Її тіло було блідо-коричневого, майже білого кольору. Вона намагалася встати на ніжки, але відразу ж плюхнулася назад. Вона була лише фут завдовжки, шкіра навколо її шиї була зібрана у зморшкуваті складки. За мить поряд із нею вивалилося друге звірятко.

Гардінг зітхнула.

Один із майязаврів повільно нахилив голову і підхопив дитину своїм широким дзьобом. Піднімаючи голову, він тримав рот відкритим. Дитинча спокійно сиділо на язику в дорослого, озираючись навколо.

Потім так само підняли другу дитину. Дорослі ще трохи покружляли навколо, ніби не впевнені, чи треба ще щось зробити, а потім з голосним сурмлінням пішли геть, залишивши позаду розбиту та зім’яту автівку.

— Думаю, через бензин нам вже не варто турбуватися, — сказав Торн.

— Гадаю, що так, — погодилася Сара.

Торн дивився на уламки «Джипа», хитаючи головою.

— Це ще гірше за лобове зіткнення, — сказав він. — В нього такий вигляд, ніби його під прес поклали. Він просто не створений для таких навантажень.

Левін пирхнув.

— Інженери в Детройті не думали, що на нього ставитиме лапи п'ятитонна тварина.

— Знаєш, — сказав Торн. — Мені було б цікаво побачити, як це витримав би наш автомобіль.

— Ви хочете сказати, через те, що ми його підсилили?

— Так, — сказав Торн. — Ми справді будували його так, щоб він витримував фантастичні навантаження. Величезні навантаження. Розраховували все це за допомогою комп'ютерних програм, додали ці стільникові панелі, ціле…

— Хвилиночку, — сказала Гардінг, відвернувшись від вікна. — Про що це ви говорите?

— Про іншу машину, — відповів Торн.

— Яку?

— Ту, що з собою привезли, — сказав він. — «Експлорер».

— Звичайно! — вигукнула вона, раптом розхвилювавшись. Є ще одна машина! — Я зовсім забула! «Експлорер»!

— Ну, це вже історія, — сказав Торн. — Минулої ночі, коли я повертався до трейлера, сталося коротке замикання. Я поїхав через калюжу і його замкнуло.

— І що? Може, він ще…

— Ні,— відповів Торн, хитаючи головою. — Таке замикання могло спалити регулятор напруги. Це електромобіль. Йому вже кінець.

— Дивно, що у вас немає автоматичних вимикачів для таких випадків.

— Ну, ми ніколи їх не використовували, хоча у цій останній версії… — Він замовк і похитав головою, — Ні, я не вірю, що він ще працює.

— В цій машині є вимикачі?

— Так, Едді їх поставив у останню хвилину.

— Отже, машина ще може їхати?

— Так, можливо, якщо знову увімкнути їх.

— Де вона? — спитала вона, прямуючи до мотоцикла.

— Я залишив її на бічній дорозі, що відходить від дороги на хребті і спускається до схованки. Але, Capo…

— Це наш єдиний шанс, — сказала вона. Вона натягнула радіогарнітуру, прилаштувала мікрофон до щоки і покотила мотоцикл до дверей. — Будьте зі мною на зв’язку, — сказала вона. — Я хочу знайти для нас машину.

Вони спостерігали за нею крізь вікна. У ранковому світлі було видно, як вона залізла на мотоцикл і з гуркотом рушила вгору схилом.

Левін дивився їй услід.

— Як