Загублений світ - Майкл Крайтон

Йому спадали на думку різноманітні пояснення. Раптори мали атавістичний страх перед лабораторією — місцем свого народження. Вони пам’ятали клітки і не хотіли знову потрапити в неволю. Але він підозрював, що найбільш вірогідне пояснення було разом з тим і найпростішим — ділянка навколо лабораторії була територією якоїсь іншої тварини, була позначена запахом і перебувала під захистом, тож раптори не хотіли туди заходити. Навіть тиранозавр, як він тепер згадав, проходив через цю територію швидко, не зупиняючись.

Але чия це територія?

Левін з нетерпінням дивився у вікно, чекаючи на Торна.

— А як щодо світла? — спитала Сара з іншого кінця кімнати. — Мені тут потрібне освітлення.

— Хвилиночку, — відповів Левін.

Торн тихо стояв біля входу до сараю, прислухаючись. Він почув тихий видих з пирханням, наче це був кінь. Звук долинав звідкись праворуч від нього. Торн повільно озирнувся.

Він взагалі нічого не бачив. Місяць сяяв над робочим селищем. Він бачив крамницю, бензоколонки, темний обрис «Джипа». Глянувши праворуч, побачив відкритий простір та групу кущів рододендрона. А за ними — тенісний корт.

І більше нічого.

Він вдивлявся у темряву, напружено прислухаючись.

Знову почулося тихе пирхання — трохи голосніше, ніж слабкий вітерець. Але ніякого вітру не було — дерева та кущі не ворушилися.

А може, ворушилися?

Торн відчував, що щось не так. Щось було в нього просто перед очима — щось, що він міг бачити, але не бачив. З зусиллям вдивляючись у темряву, він почав думати, що очі вже підводять його. Йому здалося, що він помітив якийсь рух вправо у кущах. Візерунок з листя, здавалося, зсунувся вбік у місячному світлі. Зсунувся і знову став на місце.

Але він не був упевнений.

Напружившись, Торн дивився вперед. Спостерігаючи, він почав думати, що його увагу привернули, скоріше, не кущі, а паркан з дротяної сітки. Більша частина паркану заросла клубками ліан, але у кількох місцях можна було помітити її ромбоподібний візерунок. Щось у ньому було дивне. Здавалося, що паркан рухався якимись брижами.

Торн уважно спостерігав. Може, він рухається, подумав він. Може, всередині є якась тварина, яка штовхає паркан і змушує його рухатися. Але це здавалося непереконливим.

Тут було щось інше…

Раптом всередині крамниці увімкнули світло. Воно сяяло крізь заґратовані вікна, кидаючи геометричний візерунок з темних тіней через відкриту галявину і на кущі біля тенісного корту. І на мить — лише на мить — Торн побачив, що кущі біля тенісного корту мають дивну форму, що насправді це два динозаври, сім футів заввишки кожен, які стоять пліч-о-пліч і дивляться на нього. Здавалося, що їхні тіла вкриває клаптиковий візерунок зі світла й тіні, який ідеально поєднує їх з листям позаду та з огорожею навколо тенісного корту. Торн був збентежений. Їхнє маскування було досконалим — занадто досконалим — доки їх не викрив раптовий спалах світла у вікнах.

Торн дивився, затамувавши подих. А потім зрозумів, що візерунок з листя, світла та темряви вкриває лише частину їхніх тіл, до середини грудної клітки. Вище тварини були вкриті ромбоподібним візерунком, що відповідав паркану.

Поки Торн спостерігав, складні візерунки на їхніх тілах зникли, тварини стали білими, наче крейда, а потім на них з’явився ряд вертикальних смугастих тіней, що точно відповідали тіням, які відкидали вікна.

І два динозаври на його очах знову зникли з поля зору. Щосили мружачись, Торн ледве розрізняв їхні обриси. Він взагалі ніколи б їх не побачив, якби вже не знав, що вони там. Це були хамелеони, але з такою потужною мімікрією, що була несхожа на жодного хамелеона, якого будь-коли бачив Торн.

Він повільно відступив до сараю, глибше в темряву.

— Господи! — вигукнув Левін, дивлячись у вікно.

— Вибач, — сказала Сара, — але я мусила увімкнути світло. Цьому хлопчику потрібна допомога. Я не можу робити це в темряві.

Левін не відповів їй. Він дивився у вікно, намагаючись зрозуміти те, що він щойно бачив. Тепер він зрозумів, що він побачив на наступний день після того, як був убитий Дієго. Це короткочасне миттєве відчуття, що щось не так. Тепер Левін розумів, що це було. Але це було поза межами можливостей усіх відомих наземних тварин…

— Що там? — сказала вона, ставши поруч із ним біля вікна. — Це Торн?

— Дивись, — сказав Левін.

Вона подивилася крізь ґрати.

— У кущах? Що я маю…

— Дивись, — сказав він.

Вона ще трохи подивилася, а потім похитала головою.

— Вибач, але я нічого не бачу, — сказала вона.

— Дивись на низ кущів, — сказав їй Левін. — Потім повільно підніми очі. Просто дивися… і ти побачиш контури.

Він почув, як вона зітхнула.

— Вибач, нічого не видно.

— Тоді знову вимкни світло, — порадив він. — І побачиш. Вона повернула вимикач, і на мить Левін добре побачив контури двох тварин, їхні тіла блідо-білого кольору з вертикальними смугами були помітні у місячному світлі. Майже відразу ж цей візерунок почав зникати.

Гардінг повернулася і стала поруч із ним, і саме у цей момент побачила тварин. На це Левін і розраховував.

— А щоб тобі… — вихопилося в неї,— то їх там двоє?

— Так. Стоять поруч.

— І… цей візерунок зникає?

— Так, зникає.— На їхніх очах смугастий візерунок змінився імітацією листя рододендронів, що росли позаду. Два динозаври знову стали невидимими, злившись із місцевістю. Але такий складний візерунок передбачав, що епідермальні шари їхньої шкіри розташовані аналогічно хроматофорам[32] морських безхребетних. Майстерне затінення, швидкість змін — все це передбачало…

Гардінг насупилася.

— Що це за тварини? — спитала вона.

— Очевидно, безпрецедентно майстерні хамелеони. Хоча я не впевнений, що їх правильно називати хамелеонами, оскільки технічно хамелеони мають лише здатність…

— Що це за тварини? — нетерпляче повторила Гардінг.

— Взагалі я б сказав, що це карнотаври. Типовий зразок з Патагонії. Два метри заввишки, з характерними головами — ти ж помітила ці короткі бульдожачі писки і пару великих рогів над очима? Майже як крила…

— Вони хижаки?

— Так, звичайно, вони…

— Де Торн?

— Він пішов у ті кущі праворуч, нещодавно. Я не бачу його, але…

— Що будемо робити? — сказала вона.

— Робити? — перепитав Левін. — Я не впевнений, що піду за тобою.

— Ми повинні щось зробити, — сказала вона, повільно вимовляючи слова, наче він був дитиною. — Ми повинні допомогти Торну повернутися.

— Я не знаю, як, — відповів Левін. — Ці тварини важать по п’ятсот фунтів кожна. І їх там дві. Я з самого початку казав йому, щоб він туди не ходив. А тепер…

Гардінг насупилася. Дивлячись у вікно, вона сказала:

— Увімкни ще раз світло.

— Я хотів би…

— Увімкни ще