Загублений світ - Майкл Крайтон

— Тримай себе в руках, — просичав Торн, схопивши його за руку і нахилившись до нього. — Не лякай мені дітей.

— Та яке це має значення? — відказав Левін. — Рано чи пізно вони зрозуміють, що… Ой! Обережніше!

Торн знову міцно стиснув його руку.

— Ти застарий, щоб поводитися як мудило, — тихо сказав він. — А тепер зберися, Ричарде. Чуєш мене?

Левін кивнув.

— Добре. А тепер, Ричарде, я вийду на вулицю, щоб подивитися, чи працюють колонки.

— Не можуть вони працювати, — сказав Левін. — Минуло вже п’ять років. Кажу вам, це марнування…

— Ричарде, — сказав Торн. — Ми мусимо перевірити насоси.

Запала тиша. Двоє чоловіків дивилися один на одного.

— Тобто ви хочете вийти надвір? — спитав Левін.

— Так.

Левін насупився. Знову пауза.

Схилившись над Арбі, Сара запитала:

— То що там зі світлом, хлопці?

— Хвилинку, — сказав їй Торн. І нахилився ближче до Левіна. — Добре?

— Добре, — сказав Левін, зітхнувши.

Торн пішов до вхідних дверей, відчинив їх і вийшов в темряву. Левін зачинив за ним двері. Торн почув клацання замка, відразу ж повернувся і тихо постукав. Левін відчинив двері на кілька дюймів, вдивляючись у темряву.

— Заради всього святого, — прошепотів Торн, — не зачиняй їх!

— Але я просто подумав…

— Не зачиняй ці кляті двері!

— Добре, добре. Вибачте.

— Заради всього святого, — повторив Торн.

Навколо стояло тихе робітниче селище. У темряві він чув лише гудіння цикад. Все здається занадто тихим, подумав він. Але, можливо, це просто після гарчання рапторів. Торн довго стояв біля дверей, вдивляючись у галявину. Нічого не було видно.

Нарешті він підійшов до «Джипа», відчинив бічні двері і у темряві почав шукати рацію. Він торкнувся її рукою, вона опинилася під пасажирським сидінням. Торн взяв її і відніс до крамниці, постукавши у двері.

Левін відчинив, сказавши:

— Тут не замкнено…

— Ось. — Торн віддав йому рацію і знову зачинив двері.

Він знову зупинився, спостерігаючи. Навколо панувала тиша. На небі висів повний місяць. Повітря було нерухомим.

Він пройшовся вперед і придивився до бензоколонок. У найближчої з них ручка заіржавіла і вкрилася павутинням. Він витягнув сопло і покрутив вентиль. Нічого не сталося. Він стиснув рукоятку сопла, але звідти не вилилося ані краплі палива. Торн спробував постукати у скляне віконце лічильника, але воно розсипалося. Всередині по металевих цифрах бігав павук.

Бензину не було.

Вони повинні знайти бензин, інакше просто не встигнуть дістатися до гвинтокрила. Насупившись, він глянув на бензоколонки і замислився. Це були прості, дуже надійні насоси, що їх зазвичай ставлять на віддалених будівельних майданчиках. І це мало сенс, бо це, зрештою, був острів.

Торн зупинився.

Це острів. Отже, все сюди привозили літаком або кораблем. Здебільшого, мабуть, кораблем. Невеличкі судна, де всі вантажі треба виносити вручну. А це означає…

Він нахилився, намагаючись роздивитися у місячному світлі основу насоса. Так він і знав — жодних підземних резервуарів тут не було. Він побачив товсту чорну трубу з пластику, що згиналася і йшла під землю, за ріг крамниці.

Торн пішов туди, обережно рухаючись у місячному світлі. На мить він зупинився, прислухаючись, а потім знову рушив далі.

Він обійшов крамницю і побачив те, що й очікував: металеві п’ятдесятигалонні бочки, що стояли вздовж бічної стінки, їх було три і вони послідовно з’єднувалися чорними шлангами. Це мало сенс — увесь бензин на острів привозили у бочках.

Він обережно постукав по них кулаком. Всередині було порожньо. Торн підняв бочку, сподіваючись почути хлюпання рідини. Їм потрібен лише галон чи два…

Нічого.

Бочки були порожні.

Але ж тут напевно має бути більше, ніж три бочки палива, подумав він. Торн подумки зробив швидкі підрахунки. У такій лабораторії мало бути з півдюжини робочих автівок, а може, й більше. Навіть якщо вони й мали економічні двигуни, то все одно спалювали по 30–40 галонів на тиждень. Щоб убезпечити себе, компанія мала робити запас щонайменше на два, а то й на шість місяців.

А це означало, що тут має бути від десяти до тридцяти бочок. А оскільки ці сталеві бочки важкі, то зберігали їх десь поблизу. Може, лише в кількох ярдах…

Він повільно озирнувся навколо. Місяць світив яскраво, тож все добре було видно. За крамницею був відкритий простір, а далі група високих кущів рододендрона. Між ними була заросла стежка, що вела до тенісного корта. Над кущами було видно паркан з дротяної сітки, вкритий ліанами. Зліва був перший з робочих котеджів. Торн бачив лише його темний дах. Праворуч від двору, ближче до крамниці, були густі хащі, але між ними він побачив розрив.

Стежка.

Він рушив уперед, залишивши крамницю позаду. Підійшовши до темного розриву між кущами, він побачив вертикальну лінію і зрозумів, що це край відчинених дерев’яних дверей. За заростями був якийсь сарай. Інші двері були зачинені. Коли він підійшов ближче, то побачив іржаву металеву табличку з облупленими червоними літерами, що у місячному світлі здавалися чорними:

«УВАГА! ЛЕГКОЗАЙМИСТІ РЕЧОВИНИ»

Він зупинився і прислухався. Десь на відстані було чути гарчання рапторів, але вони, схоже, були далеко, за пагорбом. З якоїсь причини вони досі не дісталися до селища.

Торн чекав, дивлячись на темний вхід до сараю, в нього калатало серце. Врешті-решт, він вирішив, що іншого вибору немає. Їм потрібен бензин. Він рушив уперед.

Шлях до сараю був мокрим від дощу, але всередині було сухо. Коли очі звикли до темряви, він побачив, що приміщення невелике, можливо, дванадцять на дванадцять. У тьмяному світлі він помітив дюжину іржавих бочок, що стояли у кутку. Ще три або чотири валялися перевернуті на бік. Торн швидко перебирав бочки, одну за іншою. Вони були легкими. Порожньо.

Всі порожні.

Відчуваючи поразку, Торн повернувся до входу в сарай. Він зупинився на мить, дивлячись на місячну ніч. А потім неочікувано почув чиєсь виразне дихання.

Всередині крамниці Левін ходив від вікна до вікна, намагаючись відстежити рух Торна. Його аж тіпало від напруги. Що робить Торн? Він так далеко відійшов від крамниці. Це дуже нерозумно. Левін позирав на вхідні двері, бажаючи їх зачинити. З незачиненими дверима він почувався у небезпеці…

Тепер Торн поліз у кущі, повністю зникнувши з поля зору досить надовго — щонайменше на хвилину-дві.

Дивлячись у вікно, Левін прикусив губу. Він почув вдалині гарчання рапторів і зрозумів, що вони залишилися біля входу до лабораторії. Вони не спустилися сюди за ними навіть зараз. «Чому?» — спитав себе він. Його свідомість радо привітала це питання. Воно заспокоювало. І на нього треба було відповісти. Чому раптори залишилися