Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

Сидимо в кузові. У кабіні тільки «Камаз». З військового погляду, так правильніше. Контролюємо навколишній периметр і дбаємо про збереження гранатомета й боєкомплекта. Швидка їзда по ямах може добряче нашкодити нашому майну. Потрібно весь час все притримувати, щоб не вилетіло.

«Амбал» деколи не витримує і перебирається до «Камаза». Там тепліше. Ще й поспати можна під час таких тривалих поїздок. Але я так не роблю. Не знаю чому, але мені дуже подобається бути під час руху надворі. Відчуття вітру страшенно захоплює. Не можу насититись цим вітром. Постійно хочу ще і ще.

Колона знову зупиняється. Навіть знаю наперед, що сталося — знову хтось не заводиться.

— Не расходитесь далеко. Щас поедем!

Це — «Монгол». Він хороший командир. Постійно запитує, що кому не вистачає з озброєння. Приймає пропозиції і виконує укомплектування підрозділів. Це він дозволив мені помінятись автоматами з грузином.

— Друже «Монгол»! А як ви думає, реально дістати нічний приціл нам на станковий гранатомет? Страшенно став би нам у пригоді.

— А у вас разве есть куда его крепить?

— Так. Ми з Лисичанська привезли трофейний. Там якраз є кронштейн для такого прицілу.

— Ну, если есть, то попробую достать. На днях буду на складах. Потом и поговорим.

Їдемо вже три години. Не витримую. Навіть свіжий вітер вже не рятує від сну. На наступній зупинці міняюсь з «Амбалом». Іду в кабіну трохи поспати. Допоможе ця година дрімоти? Поба­чимо...

* * *

— Усе. Більше не можу. Як я хочу пити. Неймовірно хочу!

— «Камаз», дай бутылку воды.

— Бери.

— А чому ми зупинились?

— Так уже приехали.

— А де ми зараз?

— В Многополье. Возле Иловайска.

Дивна назва. Ще такої не чув.

Надворі трохи розвиднілось. Закурюю цигарку. Ми на перехресті. Поряд стоїть протитанкова пушка «Рапіра». По боках — соняшникові поля. У них сховані міномети. Їх десь десяток. Нічого собі! Стільки артилерії! Що тут буде сьогодні? Мінометні розрахунки готуються до бою. Складають боєприпаси.

Попереду — стандартна вже в цій війні дорога з природним тунелем. Схожа на ту, по якій ми перший раз Попасну штурмували.

Якщо правильно зрозумів, то наш батальйон сьогодні буде головною стравою — в авангарді.

— «Амбал», ти хоч виспався?

— Та трохи подрімав.

— Бував раніше в цих районах?

— Ні. Це трохи далеко від мене.

— А Донецьк далеко звідси?

— Та ні, мабуть. Не пам’ятаю вже відстань.

Усі гуртуються біля комбата, який дає настанови перед початком. Наших бійців також тут багато. Більше ніж сотня. А може, навіть дві.

— Наша задача — быстро проскочить опасные участки и занять свои позиции. Для того, чтобы артиллерия, смежники и тяжелое вооружение могли делать свою роботу.

— А где будут смежники?

— Они идут с правой стороны. Сзади — наши. Все остальное находится под контролем врага.

Нічого не зрозумів. Що? Коли? До чого? Нічого не почув. Грець з ним! Пріоритет — рух вперед і знищення всього, що стріляє в нас. І так доти, доки не скажуть «стоп».

Перша штурмова рота стоїть позаду бронетранспортера. Усі вишикувались у бойові порядки й рушили. Решта їде за ними на машинах. Здається, день буде багатообіцяльним. Ще й бійці Правого сектору з нами. Якесь не просте це місто Іловайськ...

Декілька секунд ідемо спокійно. Хтось раптово відкриває вогонь і по інерції всі починають стріляти. Вогонь ведеться з будь- якої потенційно небезпечної причини. Хрускіт гілки, сполохана пташка, якісь голоси чи неприродне гудіння вітру — стріляють в усе. Гул від автоматів стоїть такий великий, що в жодному тирі такого не почути. Навіть не можу відрізнити, де ворожий вогонь, а де — наш.

— Прекратить стрельбу!! Прекратить!!!

Командири стримують хаотичний вогонь. Дуже важко контролювати такий натовп. Більшість із нас працювали в офісах, викла­­да­ли в університетах, займались бізнесом декілька місяців тому. А зараз — б’ємося з ворогом на смерть з власної волі. Природно для людини в такій ситуації відчувати емоційну загостреність. Усе навколо хоче твоєї смерті. Пручайся! Борись! Усунь загрозу, інакше вона усуне тебе. Це первісний інстинкт виживання. Через це кожному постійно щось ввижається-вчувається. Ще й своїх можуть випадково підстрелити.

Вороги досить активно ведуть спротив. Не виходять на прямий контакт. Застосовують у хід автомати, гранатомети та важкі кулемети.

Колона зупиняється. Машина швидкої допомоги проїжджає повз. Пішли, мабуть, перші втрати.

— «Камаз», ти куди?

— Сидите здесь. Я щас буду. Пойду, может помогу чем-нибудь.

З нашого взводу тут тільки три машини. Наша, «Утьоса» і «Бугра».

— А чому «Лєрмонтов» з нами не поїхав?

— Хлопці кажуть, що його направили в інше місце. У Спартак.

— А це де?

— Біля Донецька.

— Ого! Так вони ще звільнять його без нас. «Лєрмонтов» потім буде купатись у променях слави.

— Ну, не знаю. Поки що від них ніяких новин не було.

— Цікаво, а ми сьогодні будемо стріляти з гранатомета? Бо в мене вже вуха сверблять. Чують, що будуть вибухи.

— У мене таке ж саме питання. Але як тут постріляєш? Повсюди свої бігають. Немає місця для маневрів.

Колона продовжує рух.

— «Камаз», що там сталось?

— Двоих в бронетранспортере контузило.

— Наші?

— Нет. Армейцы.

— А чим їх контузило?

— Говорят, что крупнокалиберный пулемет влупил по броне. А вообще, хрен их знает, что там было.

Ще з Майдану помітив, що в бою почуваюся нормально і невимушено. Багато чому дивуюсь. Щось дуже вражає, як та артилерійська підтримка в тилу. Дещо навіть веселить — це про те, як ми наступаємо натовпом. Але все це триває до перших втрат, які спускають романтиків з неба на землю. Змушують по-новому, по-тверезому поглянути на події, що відбуваються навколо. Втрати в бою — звичайна річ. Але тепер це сприйняття змінилось. Що саме його змінило? Може, те, що на Іловайськ направлено багато сил? А може, саме місто має якусь зловісну ауру? Не знаю... Згодом побачимо. Розвиток бою все поставить на свої місця. Непростого бою. Бій кожного за своє життя.

Мчить вантажівка. Зенітники під’їжджають до позицій пер­шої штурмової роти. Направляють, установлюють, закріп­люють і заряджають — бігають, як білки. Одразу видно, що вони багато тренуються, оскільки зараз демонстрували таку злагодже­ність.

Десяток секунд, і все готово. Усі розходяться, і два стволи діа­метром двадцять три міліметри починають свою смертельну роботу. Щоразу вражає їхня стрільба.