Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

бешкетник б’є зверху палицею. Такими шоломами зручно хіба що носити воду чи вигрібати землю з дна бліндажа, якщо не дісталось лопати. Для пом’якшення можливої травматизації щоразу під шолом одягаю «балаклаву». Скомандували ще й розстебнути шоломи, щоб не зламало шию, якщо раптом у шолом влучить куля чи важкий уламок. Кевларового захисного шолома — так і не дали. Зате волонтери подарували нам бронежилети 4-го рівня. Мені пощастило більше. Хоча відразу бронежилета мені й не вистачило, проте лікар, якого я змінив після прибуття, віддав мені свій іноземний жилет «5+». Кажуть, що він служив раніше за кордоном як миротворець і привіз собі таку жилетку. А тепер вона тимчасово моя, та ще й з коричневою маскувальною розкладкою, яка при потребі зручно знімається. Тут і штик-ніж, три гранати, одна з яких щільно примотана клейкою стрічкою до мого жилета (наказали: як братимуть мене в полон, щоб підірвався), п’ять додаткових магазинів з набоями звичайних, червоних та чорних наконечників.

Я в своєму екіпірованому вигляді мало схожий на хірурга.

Обстріл

Сидимо й дивимося в просвіт траншеї запаленими від постійної пилюги червоними очима. Тягнемо ніздрями важке

брудне повітря. Швидко порахував — нас тут улізло аж одинадцять душ. Бачу: ще один жилет лежить просто під ногами. Когось не вистачає. У такій куряві і не зрозумієш, де хто.

Старший хірург групи від болю скрегоче зубами й самостійно замотує бинтом свій вчергове розбитий лікоть, з якого кров тече по всій руці. Підлізти до нього ближче не вдається через неймовірну тисняву. Тож наразі тут — тільки самодопомога.

Чуємо, як солдати перегукуються: чи всі встигли потрапити в траншеї, копанки та бліндажі. Начеб усі. Чути, як разом гучно співають гімн України. Відчуваємо себе міцніше! Нас не зламати!

Так б’є вже двадцять хвилин поспіль. Щось дуже довго. Мабуть, наша артилерія ніяк не може влучити у відповідь у вороже мінометне гніздо. Рахуєш вибухи. Не вбило — вважай, народився знову.

Чую, як повз нас стрімко пробігає невідомий, викрикуючи різні команди. Лунає важкий вибух, і військовий скочується до нас у траншею. Підтягую його за плечі глибше до схову. Бачу: усміхається на всі вцілілі зуби наш заступник ротного. Мокрий від поту, весь у пилюці, він без жилета намагався добігти до хлопців біля САУ, бо, мабуть, окупант засік наші важкі артилерійські машини й намагається їх знищити.

Заступник ротного нервово соває ногами біля мене й поривається вискочити з рову. Міцно тримаю його за плечі:

— Товариш майор, а бронежилет де? Ти що? Носа тільки покажеш назовні, вважай — смерть! — Він трохи заспокоївся.

Підтягую зеленуватий жилет, що лежав під моїми ногами:

— Одягайте і пробуйте тепер повзком пробратися.

Допомагаю йому в тисняві застебнути та затягти лямки на боках. Не дуже вдало все виходить. Проте вже якось надягли його разом через голову. І тут мене смикає за ногу наш старший хірург — підполковник. Він люто висвердлює мене очима й злісно шипить:

— Не давай йому бронежилета! Забери назад!

Я, набравшись адреналінової хоробрості, роздратовано кричу прямо в очі:

— Як не дасте, то я свій зніму й віддам йому! Ви що? Він же інакше ніяк не добереться до наших артилеристів! Так хоч якась надія є!

Закінчивши спорядження майора, я перехрестив його спину й випустив блідого й мокрого з траншеї. Він швидко рухається повз люту смерть, яка своїми пазурами-уламками скрегоче по ґрунту й голосно виє в синьому небі снарядами, знову шукаючи живі душі.

Але я її не слухаю. У голові досі звучать щойно почуті підлі слова:

— Не давай йому бронежилета...

Півхлібини

У час між наступами та обороною на перев’язки все частіше приходять нові бійці. На диво, у більше половини травмованих — небойова травма. Танкісти, артилеристи, слюсарі, водії й навіть волонтери травмуються переважно через нестачу необхідного інструментарію чи просто захисних тактичних окулярів, зміцнених робочих рукавиць або ж іншого так необхідного саме тут приладдя.

Завантажених машин приходить до десятка за день, а старий кран був лише один, і той швидко зламався. Тож максимально залучали солдатів, цивільних працівників ЗСУ, та й ми ніколи не цуралися ні праці, ні лопати. Деякі снаряди мали вагу понад 35 кілограмів. А довгі важкі ящики до реактивної системи залпового вогню «Град» моя спина пам’ятає і досі. Найчастіша робота — це, звісно, постійне копання ровів та бліндажів. Артилерія противника не спить. Отже, на новому місці перша справа — добре окопатись. Тож із побитими долонями й обдертими руками чи ногами звертаються до нас щодня. Ураховуючи постійний бруд та неймовірну спеку при такій праці, гнійні захворювання шкіри й кисті зустрічаються найчастіше.

Нерідко й опіки: то від гарячого відкритого двигуна, а то від розпеченого дула кулемета чи від страшної пожежі, коли спалахнув верх бліндажа при обстрілі. Часто бачили поранення — самостріли через порушення правил поводження з вогнепальною зброєю. Переважно несмертельні: кисті, передпліччя, стопи, інколи навіть подвійні поранення. Найважчий самостріл  — кулеметом 7,62 у ліктьовий суглоб. Сталося це на БТРі при зніманні важкого кулемета. Водій ненавмисне взявся за курок. Його товариш у цей час просто лежав на броні й чистив свій АК-47. Пролунав голосний одиночний постріл. Рана сягала сорока сантиметрів. З такими нищівними роздробленнями кісток та пошкодженнями практично всіх важливих структур кінцівки на передовій, без лікарні поряд, без негайної евакуації напрошувалася лише ампутація вище ліктя. Проте, слава Богу, бійця допомогли вивезти в тил цивільні: незнайомі добрі дідусь із бабусею, які проїжджали неподалік на своєму пікапі, зуміли обхідними шляхами вчасно довезти його до Старобешева.

Кількість поранених і вбитих під час наступу та арт­обстрілу різко зростає. Усі автомобілі та можливі сили задіюються для надання допомоги й негайної евакуації в найближчу підконтрольну лікарню. Нерідко артилерія противника годинами не вмовкає. Можливості евакуювати тяжкопораненого на авто просто немає. Нерідко він так і помирає, не дочекавшись машини. Що вже говорити про гелікоптер — до нас не щодня доїжджали навіть машини з харчами.

Нещодавно в бою противник збив кілька наших гвинтокрилів. При падінні загинув практично весь екіпаж. Тепер авіаційний транспорт не допускають до подібних гарячих точок, як наша.

Уже досить давно не було в нашім краю хоч трохи хліба. Не те щоб без нього так вже й важко військовослужбовцю на передовій, проте наш український запашний хліб, та ще й з рідних місць — і більше сили додає і приємних мирних спогадів. Півмісяця їмо тільки старі галети й дешеві консерви. Ось привезли повну машину гнилої картоплі. Зіпсувалася в дорозі. Відразу