Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

На підтвердження об'єктивності одержаних у такий спосіб даних дослідник наводить розподіл місць у комісії для розробки «Статуту автономної України», сформованої наприкінці червня П'ятими загальними зборами Центральної Ради. Із 100 місць у комісії 71 відводилось українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям. По 2 — німцям і полякам, по 1 — білорусам, татарам, молдаванам, чехам, грекам і болгарам[625].

Однак слід узяти до уваги, що тут принцип національно-пропорційного представництва був реалізований, так би мовити, «у чистому вигляді», тобто у повній відповідності зі складом населення України.

Порівняно ж вища активність євреїв у всіх масових громадських організаціях, плюс — наявність відразу кількох партій, що також направляли своїх членів до Ради (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи) зумовила й більше їхнє представництво в Центральній Раді. В будь-якому разі, навіть поверховий персоніфікований аналіз питання на етнічному зрізі дає змогу зробити висновок, що влітку — восени 1917 р. до Центральної Ради входило набагато більше євреїв, ніж 50 (6 % мандатів, що їм належало за нормами пропорційно-національного представництва). Проте їхня кількість не була сталою і час від часу змінювалася, делегати часом замінювали один одного. Є підстави вважати, що представництво євреїв було досить вагомим і якоюсь мірою, певно, проблему віддзеркалює їхня питома вага у Малій Раді. Після певних узгоджень і перестановок євреї дістали тут 16 мандатів з 66 (понад 24 %), посівши друге місце після українців (36 членів) і значно перевищивши представництво росіян (руських) — 9 місць[626].

Досягнута після проведеного реформування Ради єдність української і неукраїнської демократії, звичайно, була серйозним здобутком національно-визвольного руху, давала надію на припинення суперечок і конфронтацій, які раніше час від часу виникали. Однак глибинні причини складних національних відносин, безперечно, не зникли. Не виключеними були й колізії, пов'язані з тим, що інтернаціональні, загальноросійські та єврейські організації і партії принципово дотримувались гасел єдиної і неподільної Росії, що могло в певних ситуаціях викликати чималі розбіжності з інтересами українського визвольного руху. В першу чергу це стосувалося російських меншовиків і есерів, бундівців і представників інших єврейських партій. Більшовики взагалі відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки їхню інтернаціональну гідність ображала та обставина, що місце в крайовому органі їм (як і іншим) надавалося за принципом національного представництва. Від цієї позиції вони відступали лише епізодично, в екстремальних умовах, коли, за їхніми оцінками, контрреволюційні сили суттєво порушували рівновагу на свою користь, серйозно загрожуючи демократичним процесам у Росії, або ж, уникаючи перспективи відриву від мас, виникнення суперечностей з їхніми настроями і суспільними пориваннями.

Однак, на думку лідерів Української революції, очікуваний позитив настільки переважав потенційний негатив, що поповнення Ради представниками національних меншин викликало гаряче схвалення. Прикладом тут може бути формула П. Христюка: «Гарний, весняний період, коли Центральна Рада була органом лише української революційної демократії, одійшов 25 липня нового стилю (коли одбулось перше засідання нової, поповненої представниками меньшостей Малої Ради) в історію, і наступив новий, не меньш гарний період, коли Центральна Рада стала територіяльним революційним органом, тим центром, де сходилися нитки від трудових мас всієї України, довгий час бився один революційний пульс всіх тих мас, без ріжниці національностей»[627].

Д. Дорошенко вважає, що захоплена практичними справами, які в цілому просувалися успішно, Центральна Рада проґавила момент вирішального зміцнення позицій більшовиків в Україні. Цей момент він відносить до тих самих червнево-липневих днів, коли, на його думку, остаточно з'ясувалося, що більшовикам чужа ідея національної державності, що вони прагнуть завоювання влади[628].

Що ж стосується інших загальноросійських партій в Україні, то тут історик робить висновок, з яким навряд чи можна погодитись: «Революційна демократія, яка тепер прибирає назву демократії меншостей, вже не ставила опору, мовчки визнала себе переможеною і добивалася тільки якнайширшого представництва в Ц. Раді»[629]. Події кінця літа — осені 1917 р. не раз доводили, що загальноросійські партії, їхні організації користувались у краї досить високим авторитетом і активно впливали на перебіг подій. Це підтверджується не тільки діяльністю власне неукраїнських політичних партій на теренах України, що є предметом спеціальної розмови. Як свідчать факти, під ідейний вплив загальноросійських партій, зокрема більшовиків, потрапляли й окремі потоки українського руху.

Так, 11–14 липня 1917 р. в Києві проходив І Всеукраїнський робітничий з'їзд. Скликаний пізніше за селянський та військові і порівняно нечисленний (300–400 делегатів) форум, з одного боку, продемонстрував загальний, не вельми втішний стан українського робітничого руху, а з іншого — висвітлив проблеми, які невдовзі мала розв'язувати Українська революція, передусім її лідери, й до яких вони були мало готові.

З'їздом було заслухано доповіді «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво» (В. Винниченко), «Установчі збори та українське робітництво» (Д. Антонович), «Автономія і федерація» (М. Ткаченко), «З аграрного питання» (Б. Мартос), «Про робітничу політику» (В. Садовський), «Продовольче питання» (С. Веселовський) і виступ генерального секретаря у справах освіти І. Стешенка[630].

Тон з'їздові задав (принаймні намагався це зробити) Голова Генерального Секретаріату. Інстинктивно вловивши настрої делегатів і намагаючись перехопити ініціативу, якоюсь мірою стати попереду суспільних прагнень, він виголосив доповідь, що значно відрізнялася від усіх інших його публічних виступів у 1917 р. Характеризуючи ситуацію в Україні, визначаючи перспективи боротьби, В. Винниченко кілька разів звертався до феномена більшовизму, формулював ставлення до нього. Цікаво, що це поставило в скрутне становище репортерів українських газет, які в результаті по-різному подавали ці сюжети в своїх виданнях. «Більшовики (звичайно, ідейні) реально і правдиво дивляться в будучину, — викладала зміст слів В. Винниченка «Робітнича газета». — Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху. Агітація їх, як осередка, се з боку психологічного є агітація щиро революційного напрямку»[631].

Дещо конкретніше передавала виступ Голови Генерального Секретаріату «Нова Рада». За варіантом її кореспондента, доповідач заявив: «…Більшовики не у всьому помиляються. І коли згадати, що дещо з того, про що вони говорили з початку революції, що так лякало багатьох людей, а особливо буржуазію, уже переведено в життя, то нам стане ясно, що і вони теж мають під собою грунт. Згадаймо, — продовжував він, — агітацію більшовиків за восьмигодинний робочий день, або їхній лозунг переходу влади до рук робітничих і солдатських депутатів». Врешті-решт він заявив, що «коли б не було більшовиків, то революція не посувалась би»”[632].

Формулюючи