Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
Зокрема, офіційний Петроград по-великодержавницьки сприймав коливання Центральної Ради, загалом небезпідставно розраховуючи, що без належної збройної опори заявлена українська автономія не становить серйозної загрози, не зможе протистояти грубому силовому тискові, а лідери українства зрештою змушені будуть погодитися з тим, що їм буде продиктовано зверху.
Підтверджень цьому чекати довго не довелось. Уже наприкінці липня розігралися трагічні події з Першим Українським козачим полком ім. Б. Хмельницького. Після свого сформування полк не відправився на фронт, як це планувалося спочатку. Не останню роль тут відігравало те, що Центральна Рада, не маючи більше іншої військової сиди, не поспішала віддаляти його від себе. Полк став "більмом на оці" військовому начальству[618], і навколо нього та й у Києві взагалі почали нагнітатися пристрасті. Так, командуючий Київської військової округи полковник К. Оберучев на противагу проханням Ради надіслати до Києва кубанських козаків-чорноморців (можна буде розраховувати на прихильність останніх до українців) став стягати сюди донців і кірасирів[619]. Навіть військовий міністр О. Керенський під час переговорів у Києві вимагав відправки богданівців на фронт, підбурюючи Центральну Раду до рішучих дій натяками на те, що українські козаки вже нікого не послухають.
Коли ж була досягнута угода з Тимчасовим урядом, Українська Рада зважилася відправити богданівців на фронт. Призначили урочистості, посвятили прапори, відслужили молебень і надвечір 26 липня перший ешелон українських солдатів (ним командував Ю. Капкан, оскільки Д. Путника-Гребенюка за наказом полковника К. Оберучева, тодішнього комісара Тимчасового уряду при Штабі Київської військової округи, ще в квітні заарештували і відправили на фронт) відійшов від станції Київ-ІІ. На радощах богданівці здійснили рушничний салют, з яким злилися постріли з Батиєвої гори… у бік ешелону. Коли поїзд проїжджав повз станцію Київ-1, по ньому почала стріляти міліція, що охороняла залізницю, й патрулі полку кірасирів. Щоправда, обійшлося без жертв. Та коли за годину проїздив другий ешелон, він був обстріляний з обох боків кірасирами і донцями, заздалегідь розставленими обабіч колії. Після зупинки потягу богданівців атакували солдати-великороси з вигуками «Ми вам покажемо автономію, хохлацькі морди!»
Внаслідок сутички загинуло 16 і поранено З0 українських вояків, роззброєно старшин, тоді як із супротивного боку ніхто не постраждав. Зброю й майно солдатів було пограбовано.
Мала Рада, обговоривши інцидент на екстреному засіданні, звернулася до військового міністра з вимогою негайно припинити подальшу відправку богданівців, вивести з Києва кірасирів і донських козаків, звільнити з посади командувача Київською військовою округою полковника К. Оберучева. Військове міністерство не задовільнило жодної з цих вимог. А слідство, яке очолював генерал фон Ремер, не без втручання того ж таки К. Оберучева невдовзі констатувало, що «справа по ст. 110 припиняється через те, що винних не знайдено»[620]. Вина була покладена, перш за все, на самих богданівців, які, буцімто, при від'їзді сильно перепилися і безладно стріляли в повітря, чому не зашкодили старшини полку[621].
Через три дні після розстрілу відбулася урочиста церемонія поховання загиблих богданівців. 16 трун, укритих червоною китайкою, везли на волах, погоничі були одягнені в ошатне українське вбрання. Процесія пройшла через усе місто з військового шпиталю на Флорівську гору, т. зв. Замчище, де монастир відступив їм місце для братської могили.
Гнітючі думки навіяв похорон на Голову Центральної Ради. «Я йшов з іншими членами Ц. Ради, — писав М. Грушевський, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…
Інцидент був сумний, бо з різних боків відкривав небезпеку, що нас окружала. Відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти «українську зграю», як тільки підійдуть догідні обставини. З другого боку, з'ясував, який слаб[к]ий і нездатний до боротьби матеріал було це наше українське військо, з котрим так носились наші націоналісти, такі надії покладало, і воно саме раз у раз гіпнотизувало наше громадянство гучними фразами про свою готовність підтримувати український рух, Цент[ральну] раду, українських провідників і боронити їх до останнього. Ся українська гвардія, що давала себе обстрілювати і не виявила ніякого інстинкту самооборони; сі вояки й старшини, які давали себе ображати, бити, забивати, не виявивши хоч би якоїсь елементарної реакції, і то не десь в лісі, а на очах свого полку, своїх сотень, в такім значнім зборі; сі вояки, що подіставали рани від попечення, ховаючись під локомотивами від обстрілу. Все се було дуже серйозною осторогою і дуже сумною прогнозою на будуще. Півроку пізніше ця прогноза справдила себе вповні, коли богданівці, повернені до Києва, і всякі полки, охрещені такими ефектними йменнями, наділені прапорами, одностроями, шапками і т. д., так тихенько розтікались на всі боки додому, щоб вичекати, чим скінчиться вся ця історія, і хто кого переможе: українці чи кацапи»[622].
Отже, обстановка, в якій розвивалася Українська революція, була надто складною. І без її врахування не можна обійтися, намагаючись зрозуміти, оцінити те, що було зроблено політичним проводом українства в період, коли здійснювались лише перші кроки в запровадженні автономного ладу.
Особливо важливого значення надавалось у досліджуваний момент перетворенню Центральної Ради з національного на крайовий орган, де були б представлені національні меншини. Їхнім представникам була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів, — 25 % від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення. При цьому молдавани отримали 4 місця німці й татари — по 3, білоруси, чехи й греки — по 1[623]. Складніше точно визначити, яким виявилося представництво від росіян, євреїв і поляків. Справа в тому, що, крім пропорційного представництва від відповідних національних груп, вони мали досить значний відсоток в інтернаціональних за своїм складом організаціях — таких як Київська Рада робітничих депутатів, Київська Рада солдатських депутатів і Київська Рада об'єднаних громадських організацій. Ці органи посилали до Центральної Ради значну кількість депутатів — відповідно: З0, 20 і
