Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

За першою реакцією більшості Ради (передусім фракції українських есерів) — відкинути інструкцію, поступово почала брати гору точка зору поміркованих українських соціал-демократів, уособлювана В. Винниченком. Вона грунтувалась на тому, що в момент, який може бути використаний реакцією проти революції, керуватись емоціями, а не тверезим розрахунком — не лише необачно, а й шкідливо, навіть злочинно. «Відкинувши інструкцію, ми зірвемо [угоду] з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно нам буде справитися з контрреволюцією, — доводив В. Винниченко на сесії Української Ради, — в результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня — а організаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при організаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не хочемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування… Я передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати!»[647]

З подібною логікою погоджувався й М. Грушевський, який пізніше змушений був з жалем визнати, що «Центр[альна] рада, пустившися на переговори з Тимч[асовим] урядом для оформлення свого публічно-правового значення під гаслом спільного революційного соціалістичного фронту зробила се в нефортунний момент, коли сей уряд пішов «…направо» і соціалісти вилітали з його сідла один по другім, а котрі й сиділи, то дійсно як сорока на плоті, і з ними не було що говорити»[648].

Під час обговорення питання аргументи В. Винниченка переважили і врешті-решт переміг саме його підхід, хоч і критики запропонованої фракцією УСДРП резолюції виявилося вдосталь, а есери та позапартійні депутати висували власні проекти резолюцій. У схваленому 9 серпня 1917 р. документі (за — 247, проти — 16, утримались — 62) вказувалось на всі недоречності і неприйнятні моменти інструкції Тимчасового уряду (порушення угоди від З липня 1917 р., недовіра до української демократії, імперіалістичні тенденції російської буржуазії тощо). Центральна Рада визнала за необхідне: подати на затвердження Тимчасового уряду 9 з 14 генеральних секретарів, означених в інструкції; доручити Малій Раді й Генеральному Секретаріатові розробити статут, що визначав би відносини між Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом; доручити Генеральному Секретаріатові розробити «ряд законопроектів в справі планомірного задоволення потреб трудящих мас людності, а саме: в справі робітничій, земельній, харчовій та освітній»; негайно розпочати підготовчу роботу до скликання Установчих зборів України і Всеросійських Установчих зборів. Визначався й ряд інших завдань[649].

Ухвалений Центральною Радою документ викликав чимало критичних зауважень. П. Христюк, зокрема, охарактеризував його так: «Звичайно, це не було прийняття Інструкції Временного Правительства. Підкреслення, що Генеральний Секретаріат являється органом Української Центральної Ради, що Інструкція «служитиме перешкодою в дійсній роботі по організації краю», вказівка на те, що «в інтересі добрих взаємних відносин між Україною і Росією» необхідно реалізувати умови від 3 липня, нарешті, підкреслення, що Центральна Рада подасть Временному Правительству не просто «девять Секретарів», а девятьох з 14, які вона має і буде далі мати, хоч про них і не говориться в Інструкції, а також і накреслення близчої програми роботи Секретаріяту, що виходила цілком за межі визначеної Інструкцією компетенції Секретаріяту, — говорили зовсім не про прийняття Інструкції. Не даремно ж по прийняттю наведеної резолюції Центральною Радою, укр. соц. — дем. Єфреміїв (очевидно, М. Єреміїв. — В. С), член президії соц. — дем. фракції, в імени останньої запитав: «Як же розуміти наше відношення до Інструкції Временного Правительства, з огляду на те, що в резолюції нічого не говориться про прийняття Інструкції?» на що одержав коротке Винниченкове: «приймається до відома».

Таким чином Інструкцію приймалось до відома, чи, краще сказати, ухвалювалось попробувати використати її, не приймаючи»[650].

Значно об'єктивніше оцінював рішення Ради, спроби «зробити веселу міну при поганій грі» М. Грушевський. Не без тіні збентеження він писав: «…Хоча, таким чином, як бачимо, «невідкинення інструкції» було обліплено всякого роду додатками і застереженнями, які мали до мінімума звести сю капітуляцію перед Тимч[асовим] урядом, чи краще сказати, — перед російською[буржуазією, і давалось властиво гасло боротьби всякими способами против інструкції, все-таки гірке почуття капітуляції і тривоги, що Центральна Рада фактично підтримає нею свою революційну силу (як то підносили не тільки самостійницькі, але й інші, радикальніше настроєні промовці) [лягало] тяжким каменем на душі учасників.

…Взяте ним (пленумом Центральної Ради. — В. С.) рішення в даних умовах, може, й було неминучим, але умови були незвичайно трудні, анормальні, й винесене рішення було тільки констатуванням сих труднощів, а не розв'язкою їх. Щоб виконати се рішення, треба було сприятливих обставин і великого, незвичайного такту виконавців. Сього такту, правду сказавши, я не бачив у кандидатів на ген[еральних] секретарів, обставини не ставали сприятливими…»[651].

Хоч ухвалене Центральною Радою рішення не мало скільки-небудь серйозних наслідків для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному стані українства, призвело до гальмування темпів, звуження масштабів революційного піднесення.

Останню тезу певною мірою підтримав і своєрідно розвинув П. Христюк. У пошуках пояснень суперечливого характеру розвитку Української революції він висловив припущення: «…Для рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним Правительством, що було під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси». Головну причину такого становища історик вбачав у тому, що «Центральна Рада і Генеральний Секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом та солдатами II Універсалу Центр. Ради та Декларації Временного Правительства — ідеї примирення з Правительством і необхідности вбгати революційний український рух в звужені національні і соціяльні рямці. Отже не можна було так різко і раптово міняти свою попередню позицію. Не можна було сьогодні кликати народ до самостійного творення автономного життя без уваги на Временне Правительство, завтра — до якоїсь міри одмовлятись від цього самого самочинного творення і кликати до згоди і співробітництва з Правительством, а після завтра — кликати знову до самочинного творення автономії, що з необхідністю виллялось би в форму боротьби не тільки з буржуазією, а й з тим самим Правительством. Даремно, прогаявши більше місяця дорогого часу, викликавши навіть деяке прохолодження чуття щирої і палкої прихильности народніх мас до Ради, було б великим риском,