Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Утихомирення воєнних конфліктів, відносний соціальний спокій, приборкання охлократичних виступів і проявів отаманства серед козацької старшини — усе це сприяє економічному й культурному піднесенню козацької України на рубежі XVII — XVIII ст. За короткий час відроджуються зруйновані міста й села, обробляються родючі землі, бурхливо розвиваються освіта, наука, мистецтво. Накопичення заможними козаками й міщанами матеріальних цінностей сприяє розвитку містобудування. Не лише гетьман, а й полковники, полкова й сотенна старшина, багаті купці споруджують величні храми, зводять канцелярії, школи. На культурній мапі Європи утверджується особливий архітектурний стиль — козацьке бароко, чудові зразки якого й донині прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав, Полтаву, Козелець й інші міста Лівобережної України.

Як тільки вщухли лихоліття Руїни, молодь з українських земель відновила давній звичай здобувати чи завершувати вищу освіту в чужих краях, у визнаних освітніх центрах Європи. Бурхливу освітню й наукову діяльність розгорнула Києво-Могилянська академія, що, як і раніше, перебувала в центрі культурно-освітнього життя не лише України, а й усього православного світу. 1701 р. Академія отримала підтвердження свого високого статусу, уперше закріпленого ще 1659 р. королем Яном II Казимиром, і з боку російського царя Петра І. Швидкими темпами розвиваються книгодрукування, малярство й письменництво.

На чужоземців, які мандрували українськими землями на зламі століть, Гетьманат справляв враження висококультурної країни. Наприклад, посол датського короля Юль Юст, подорожуючи Україною, занотував до свого щоденника: «Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи». Чистота, чепурність українців, їхні гарні оселі нагадували послу його власну вітчизну — Данію.

Важливі позитивні зрушення спостерігаються на рубежі століть і на Правобережжі, яке найбільше постраждало за часів іноземних інтервенцій і внутрішніх чвар другої половини XVII ст. і на кінець 1670-х рр. являло собою справжню пустку. До того ж, як пам'ятаємо, керівництва Речі Посполитої, Росії і Отаманської Порти, не маючи змоги закріпити ці землі за собою, надали їм статусу рукотворної пустелі. Проте вже з початком 1680-х рр. енергійний Ян III Собеський намагається будь-що повернути втрачені у війнах з Османською імперією українські землі. Король видає універсал, згідно з яким козакам колишніх правобережних полків дозволялось селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Козацтво ж, піднімаючи край із руїн і господарського занепаду, воліє побудувати тут власне «панство», яке лише б формально залежало від влади короля, а у своїй суті наслідувало модель політичної організації, яка утвердилася в Україні в результаті революції середини XVII ст. На колонізованих землях відроджується традиційне козацьке самоврядування, поширюється козацьке судочинство, для вирішення важливих поточних суспільних проблем скликаються козацькі ради.

Чужа війна.

Українське козацтво в боротьбі Москви за вихід на Балтику

«Імпульсивний і свавільний Петро І, — зазначають сучасні російські історики, — не хотів жити, як його предки — „по старине“, він жадав змін. Не знаючи, з чого почати, як реформувати Росію, цар під виглядом простого дворянина Петра Михайлова зі свитою офіційних послів 10 березня 1697 р. вирушив у складі Великого посольства (1697—1698) до Голландії, яку полюбив заочно, слухаючи розповіді приятелів-моряків та корабельників». І, вже повернувшись на батьківщину, вражений величчю європейського життя, цар почав примусове гоління борід, обрізування полів немодних при європейських монарших дворах довгополих кафтанів й інше «чудіння», яке нащадки наречуть «рубанням вікна в Європу».

Утім, аби увійти таким дивним робом — не через двері, а крізь вікно — у таку милу й жадану царевому серцю Європу, Петру потрібно було спершу її завоювати, примусити Європу й себе полюбити. Тим паче що спроба залучити європейські держави до союзу з Росією у війні на Сході, з Оттоманською Портою, яку цар уже розпочав під Азовом — а саме це завдання стояло перед «Великим посольством», — була успішно провалена. Отож від планів завоювання Східної імперії довелось відмовитись, і, оскільки воювати дуже вже кортіло, новий ворог був швидко знайдений. Ним стало Шведське королівство. Чому воно? Крім того що воювати хоч з кимось-то потрібно було, а з Швецією, як власне і з будь-яким іншим сусідом, у Росії були давні територіальні суперечки й претензії, чи не головну роль тут відіграла й особиста приязнь Петра І до польського короля Августа II Сильного. Під час особистої зустрічі монархів у містечку Рава-Руська король прямо зачарував царя своїми антропометричними даними (не дарма ж він отримав офіційний епітет до титулу — «Сильний»), а крім того молодістю, енергією, амбіціями та, врешті, бажанням воювати! А якщо взяти до уваги, що перед тим, як зайняти — до слова за допомогою Москви — польський трон, Август II був курфюрстом Саксонії, то й ворог у нього вже був на примітці — шведський король Карл XII, який вельми успішно приміряв до себе грізне звання Лева Півночі. Зростання впливів Швеції на Півночі Європи цілком закономірно боявся також король Данії Фредрика IV. Відтак немає нічого дивного, що курфюрст Саксонії і король Данії були не проти залучити до союзу проти Швеції російського царя. Останній також з готовністю відмовився від ідеї продовження війни з Портою та розпочав підготовку до війни зі Швецією.

У лютому 1700 р. саксонські полки Августа II окупували шведську провінцію Ліфляндію (Лівонію). Місяць по тому армія датського короля атакувала землі союзника Швеції герцога гольштинського Фредрика. Росія поки що відкрито не втручалась у конфлікт, побоюючись активізації дій з боку Порти. І лише після того, як на початку серпня зі Стамбула надійшло повідомлення про укладення миру, Москва розірвала стосунки зі Стокгольмом й оголосила Карлу XII війну. Російські війська перейшли кордон і почали облогу фортеці Нарви (нині на території Естонії). У Європі розпочалась війна, що тривала з перервами аж до 1721 р. й отримала промовисту назву Великої Північної війни.

Парадоксально, але на момент вступу Росії у війну в Петра було достатньо підстав, аби не робити цього. Для власної ж безпеки. Справа в тому, що, зненацька атакований супротивниками, Карл XII у травні 1700 р. висадив потужний десант у передмістях Копенгагена, змусивши тим самим датського короля вийти з війни. Отож швидко й вигідно залагодивши справи з Датським королівством, Карл XII без перешкод перекинув свої війська на російських фронт, і 19 листопада під Нарвою завдав нищівної поразки армії Петра І, яка, до слова, чисельністю значно переважала шведів.

Після перемоги під Нарвою в Карла XII був шанс добити Росію остаточно. Але цього разу доля вже всміхнулась цареві. Шведи перенесли головний удар на