Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Московське військо не зрозуміло такої нерішучості князя. Ширились чутки про підкуп ханом царського вельможі діжкою золотих талярів. Утім це були лише зловтішні вигадки. Реалії ж полягали в тому, що татари знову підпалили степ і військам, що відступали, втрат завдавали не лише татарські стріли, голод і спрага, а й їдкий дим. Але попри такі об'єктивні перепони на шляху до Криму другої ганьби Голіцину в Москві вибачити вже не могли... Першою жертвою відплати стала покровителька князя — цариця Софія, котру в серпні 1689 р. відсторонили від трону та закрили в монастирі. А слідом за Софією впав в опалу і князь Василь Васильович. Причому не лише він, а і його син Олексій, котрих позбавили боярських чинів, конфіскували майно та вислали на заслання в Архангельську губернію.
Іван Мазепа — життя «за» царя
Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи, як пам'ятаємо, потрапила в липні 1687 р., коли в результаті змови генеральної старшини було скинуто з гетьманства Івана Самойловича, а вибір фаворита тодішньої російської правительниці Софії князя Василя Голіцина впав на добре освіченого й по-європейськи вихованого генерального осавула (князь і сам вважався чи не найпершим європейцем у кремлівських палатах!).
Прямо з військового табору, де проходили гетьманські вибори, Мазепа на чолі вірних йому полків вирушив рішуче приборкувати заколоти, що, як гриби після рясного дощу, проростали майже в усіх лівобережних полках. Водночас гетьман звернувся з універсалами до своїх прибічників, наказуючи їм не чинити самосудів, не мститись бунтівникам, а доходити правди й справедливості судом і злагодою. З метою втихомирення пристрастей Мазепа припинив роздачу в приватні руки земель, що належали державі, заборонив козацькій старшині переобтяжувати своїх підданих податками і примусовими роботами. Аби продемонструвати серйозність намірів щодо наведення в Україні порядку, гетьман навіть відібрав маєтності в декількох державців з Полтавщини, здирства яких було доведено судом.
Тим часом, поки Мазепа утверджував свою владу в Україні, у Москві відбулися доленосні зміни. У результаті палацового перевороту цариця Софія втрачає владу, і її назавжди закривають у монастирській келії. Слідом за цим в опалу потрапляє і її фаворит князь Голіцин. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Тим паче що якраз на дні цього кардинального оновлення ландшафту владного олімпу Російської держави випав його візит до Москви. Однак у таких непевних умовах українському регіментареві не лише вдалося втриматися при владі, а й навіть суттєво зміцнити власні позиції.
Гетьману під час зустрічі з молодим російським царем Петром І вдалося завоювати його повну довіру. Зважаючи на тісні контакти Мазепи з опальним Голіциним та патологічну підозрілість Петра, факт просто неймовірний. До того ж вкрай важко переоцінити його значення не лише для особистої долі Мазепи, а й України в цілому. Завдячуючи довірливим стосункам з царем, гетьману вдалося суттєво зміцнити державну владу в Україні. Москва істотно послаблює свій контроль за діями гетьманського уряду, а, крім того, відтепер старшина має дбати не про те, як вислужитися перед царськими урядовцями, а яким чином зарекомендувати себе з ліпшого боку в Україні. Чи не вперше за роки перебування під владою московських царів український гетьман відчуває себе повноправним правителем підвладної йому землі. Піднесення статусу гетьманської влади відбивається на зовнішньому вигляді гетьманської столиці: у Батурині розбудовується гетьманський двір, який сучасники порівнювали з кращими дворами Європи, зокрема варшавською резиденцією королів. Мазепу, згідно з монархічними канонами, оточують гетьманські дворяни, впроваджується пишний придворний ритуал.
Численні доноси на гетьмана, які в минулі часи могли коштувати йому не лише влади, а й голови, тепер губляться в нетрях бюрократичного апарату або ж повертаються до Батурина тому, проти кого вони спрямовувались. Вельми показовою у цьому відношенні стала справа генерального судді В. Кочубея та полтавського полковника І. Іскри, донос яких на гетьмана обернувся їх же прилюдною стратою. А Мазепа не лише не втратив особистого кредиту довіри царя, а й отримав нові пожалування та нагороди. Чи не достатньо переконливою ілюстрацією високого положення гетьмана в державній ієрархії Росії є той факт, що найвищу державну нагороду — Орден Андрія Первозванного — Іван Степанович отримав 1702 р. в числі перших кавалерів, а точніше, другим у державі, випередивши при цьому навіть самого царя Петра!
«Населення Козацької України живе у добробуті й приспівуючи»
Вісімнадцятий вік мав усі шанси, аби увійти в історію України як своєрідний «золотий вік». Адже на той час одійшла в минуле похмура доба жорстоких воєнних конфліктів, громадянських війн та іноземних інтервенцій, що дістала в сучасників промовисту назву — «Руїна». Пора, коли «задля срібла й злата, — як із сумом писав Самійло Величко, — не тільки кожен дав би виколоти собі око, а й брата і отця свого не пощадив би...» Канули в Лету й спустошливі турецькі походи на давню гетьманську столицю. Поволі стихала й загроза татарських нападів. Особливо після того, як у 1680—90-і рр. козацькі полки спільно з російськими військами здійснили ряд походів в Пониззя Дніпра, здобувши там татарські фортеці та збудувавши там власні.
Українська козацька держава, народжена за часів Козацької війни середини XVII ст., зважаючи на цілий ряд чинників як внутрішньо українських, так і зовнішніх, на жаль, не змогла ствердитись на мапі Європи як повноцінний державний організм — із власного внутрішньою й зовнішньою політикою, незалежним політичним проводом. Протиборство потужних сусідів за право включити українські землі до складу своїх держав завершилось поділом українських територій по Дніпру і поверненням одних з них до складу Речі Посполитої, інших — закріпленням за Російським царством, ще інших — оголошенням рукотворною пустелею, де не мали права селитись ані колишні тамтешні мешканці, ані прибувати новосели. Козацька державність зуміла вціліти лише на теренах Лівобережжя. І саме сюди після знищення в середині 1670-х рр. Правобережного Гетьманату почали масово переселятись найбільш енергійні козаки, міщани й селяни з Правобережжя. Російське керівництво, спробувавши спочатку в кінці 1650-х, а згодом у середині 1660-х рр. звести українську автономію нанівець і наразившись при цьому на
