Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець
Чигиринська фортеця, як вельми образно висловився гетьман Самойлович у листі до царя Федора Олексійовича, туркам «костомахою поперек горла стала». Кількаденні навальні штурми на розташований на горі замок успіху не принесли. Тоді нападники вирішили зробити підкоп під горішнє місто. Проте, натрапивши на масив дикого каменю, зупинили безперспективні роботи. Десятого серпня до турецького табору прибув кримський хан Селім Ґерай з Ордою. Сімнадцятого серпня Ібрагім-паша кинув війська на генеральний штурм. Під вечір османці підірвали підкоп неподалік пошкодженої Спаської вежі, й у нього хлинули передові загони. Утім і цього разу наступ захлинувся. Двадцятого серпня, зім'явши татарську кінноту на березі Тясмина, у місто увійшов передовий загін гетьмана Самойловича, очолюваний полковником Яковом Корицьким. А двадцять четвертого серпня розпочалась битва військ гетьмана Самойловича з татарами на Бужинській переправі. Наступного дня на допомогу гетьману підійшов воєвода Григорій Ромодановський, натомість позиції кримців підсилив Ібрагім-паша зі всіма спагі (кіннота) і з добірними яничарами. Тим не менше в ніч на 27 серпня козакам Самойловича і ратникам Ромодановського вдалось переправитись на правий берег і закріпитись там. Результат Чигиринської кампанії відтепер було вже не важко передбачити. На світанку 29 серпня Ібрагім-паша віддав наказ про відступ.
Поразка під Чигирином боляче вдарила по престижу Високої Порти. Російський купець Федір Яковлєв доносив з Молдавії у Москву, що тамтешнє населення «зело о том радуется, что со стыдом, будто собаку, выгнали из-под Чигирина с Украйны Ибрагима-пашу». За виявлену під Чигирином недбалість Ібрагіма-пашу за наказом султана ув'язнили. Селіма Ґерая було скинуто з влади в Криму.
Утім усі розуміли, що похід 1677 р. був лише першим актом великої драми. І дійсно, розправившись із нікчемними командирами, Мехмед IV наказав стратити захоплених у полон козаків і стрільців прямо перед своїм палацом і оголосив підготовку до нового походу.
Серйозність планів Порти щодо повернення собі Чигирина поставили перед Москвою складну дилему: чи варто боротися за нього, якщо на Правобережжя претендує польський король, з яким конче потрібно було шукати замирення? В оточенні нового царя Федора Олексійовича дедалі більше схилялись до того, аби дощенту зруйнувати Чигиринську фортецю та позбавити султана приводу до нового виступу.
Принципово інші позиції відстоював гетьман Іван Самойлович. Для нього, як і більшості козаків, Чигирин залишався символом Української козацької держави, збереження якого дозволяло сподіватись на об'єднання її Правобережної і Лівобережної частин у майбутньому. Відтак у листах до Москви гетьман відстоював позицію щодо необхідності зміцнення фортеці, стягнення туди боєздатних військ. Коли ж російська сторона почала наполягати на своєму, Самойлович з притаманною йому твердістю заявив, що коли руйнувати Чигирин й лишати той край туркам, то варто відразу сказати всім в Україні, що вони цареві не потрібні як піддані, «бо в Україні звичай такий: чий Київ і Чигирин — того й вони, козаки, підлеглі». За такі різкі слова гетьмана з Москви пожурили. Проте від наміру здавати Чигирин без бою — відмовились.
Мехмед IV, виряджаючи в Україну свою армію (за різними відомостями нараховувала від 90 до 140 тисяч вояків), наказав великому візиру Кара-Мустафі-паші, котрому було доручено очолити армію, здобути Чигирин за десять днів. На що Кара-Мустафа заприсягся: «Якщо не візьму фортецю, то накажи мене стратити».
Разом з османським військом до Чигирина йшов і невеликий козацький загін гетьмана і князя сарматського Юрія-Венжика Хмельницького. Особливої довіри у візира до цього васала султана не було: розвідники доносили гетьману Самойловичу, що Хмельницького «візир тримає при собі близько, й навколо нього влаштовано безперервний караул. Їздити йому нікуди, крім візира, не дозволяється, а до візира їде за наказом і за караулом... і радий він був би з цієї проклятої неволі вийти, а не може».
Дев'ятого липня Кара-Мустафа привів своє різноплемінне військо під Чигирин. Увечері 10 липня під міські ворота Чигирина під'їхав турецький роз'їзд, який укинув у місто ультиматум Кара-Мустафи. У ньому візир був не по-східному лаконічний: вимагав негайної здачі фортеці, інакше всі будуть «посічені, в полон захоплені, віддані до рабства». Не отримавши від захисників фортеці відповіді, на штурм пішли 17 хоругв серденгестів («безпощадних»), їхні фланги прикривали спагі, згодом штурм підтримали списоносці та яничари. У нападі взяли участь так багато охочих, що він справляв враження генерального штурму. Утім вибити козаків і стрільців з фортеці не вдалось.
У наступні дні османці готували підкопи, закладали вибухівку. Напередодні штурмів місто шквально обстрілювали з гармат. У шанцях перед муром було скупчено три тисячі смертників. Тим не менше місяць такої виснажливої шарпанини успіху Кара-Мустафі не приніс. Так само безрезультатними виявились і бої з головними українсько-російськими силами на Бужинській переправі через Дніпро.
На початку серпня військам Ромодановського і Самойловича вдалось оволодіти Стрільниковою горою поблизу Тясмина, і здавалось, що ця перемога забезпечить загальний успіх кампанії. На військовій раді у візира паші радилили йому негайно відступати, інакше «загине переможне військо і честь держави стратимо». Утім Кара-Мустафа наказав переформувати пошарпані війська, замінив командирів, котрі не зуміли надихнути воїнів на перемогу, і наказав продовжувати атакувати Чигирин.
Тим часом Ромодановський і Самойлович, зробивши гарний заділ, не наважились на рішуче продовження. Головні сили закрились табором на березі Тясмина, очікуючи з Москви наказ про штурм турецько-татарського табору. Сприятливий час було втрачено. Десятого серпня турки розпочали свій штурм фортеці. Уранці наступного дня, підірвавши чотири підкопи, у проломи фортечної стіни кинулись яничари. Не маючи змоги втримати долішнє місто, в ніч на 12 серпня українські війська перебрались у замок. Проте перед світанням надійшов наказ воєводи Ромодановського про припинення оборони. Перед тим як залишити Чигиринську фортецю, її останній комендант, Патрик Гордон, наказав набити порохом важкі гармати і підпалити замок. Відтак вихід царських стрільців і українських козаків з Чигирина був підсвічений загравою велетенської сили, а коли османці і татари вийшли на Замкову гору, те, що постало перед їхніми очима, фортецею назвати було важко.
Зважаючи на неймовірну шану, яку козаки складали столичному місту гетьмана Богдана, а також той пієтет і сакральність, які плекала духовна і світська влада Гетьманату напередодні Другого Чигиринського походу, втрата міста, його, по суті, знесення османами з лиця землі, були сприйняті в Україні надзвичайно болісно і з величезною тривогою. Цілковито фаталістичні мотиви, обумовлені втратою Чигирина, пізніше будуть акумульовані в пророцтві учасника тих подій Самійла Величка: «Паде, паде
