Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Після того як запорожці під орудою кошового Гордієнка вийшли на Полтавщину, на Чортомлицькій Січі залишилась незначна частина січовиків, які обрали собі за старшого Петра Сорочинського. В оточенні царя Сорочинського вважали за «самого доброго чоловіка» і сподівались, що з його приходом настрої січового товариства зміняться кардинально. Аби переконати січовиків воювати на боці царя, за наказом російського командування миргородський полковник Данило Апостол (пізно восени 1708 р. старшина за нез'ясованих донині обставин повернувся в табір Петра І) вислав на Січ «добрих козаків», які замолоду козакували на Низу та навіть обирались курінними й кошовими отаманами. Але попри щедрі подарунки, які вони привезли товариству, послів Апостола було прикуто до гармат, а листи, які вони привезли на Січ, переправлено до Гордієнка.

Втративши можливості політичними методами впливати на запорожців і розуміючи стратегічну важливість Січі, російське командування вирядило на розорення «изменнического гнезда» з Києва вниз по Дніпру три піхотних полки під командою полковника Петра Яковлєва, допомогу якому мав надавати компанійський полк Гната Галагана. Дорогою на Січ полковник Яковлєв захопив і знищив містечка Келеберду, Переволочну, Новий і Старий Кодак. У середині квітня російські війська були вже на Запорожжі. Ураховуючи, що кошовий Сорочинський на той час перебував у Криму і січовики сподівались, що він ось-ось приведе на допомогу кримських татар, січова старшина з готовністю вступила в переговори з Яковлєвим, намагаючись затягнути час. Проте задум було розкрито і полковник повів полки на штурм Січі.

Перший штурм було успішно відбито. Яковлєв втратив близько 300 солдат. Але саме тоді до Січі прибув зі своїм полком козацький полковник Галаган, у розпорядженні котрого перебували й виділені генерал-майором Г. Волконським драгуни та якого запорожці сприйняли за так своєчасно приведену Сорочинським допомогу. Вони необачно зробили вилазку — і цим скористались нападники. Згідно з іншими версіями, роль Гната Галагана в здобутті Січі була ще більш важливою, оскільки він замолоду козакував на Низу та добре знав усі сильні й слабкі сторони січових укріплень, а також потаємні ходи, якими можна було б їх оминути.

«Изменническое гнездо разорено и искорено!» — з пафосом доносив на початку травня цареві князь Меншиков. Із Січі вдалось вирватись лише незначній частині козаків. Переважну ж більшість запорожців було ув'язнено, а «знатнейших воров», читаємо в донесенні того ж Меншикова, — страчено. Для того аби втримати цей стратегічно важливий пункт під своїм контролем, за наказом царя Меншиков розмістив в Кам'яному Затоні близько півтисячі піхоти й драгунів, зобов'язавши їх пильно слідкувати за тим, аби запорожці не повернулись на Чортомлик. Тим часом в Україні розпочалося справжнє полювання на запорозьких козаків. Шістнадцятого травня Петро І видав маніфест, яким наказував тих запорожців, які добровільно склали зброю й погодились зректись козацьких прав, поселяти в Гетьманаті як простих посполитих, решту ж — затримувати, ув'язнювати й страчувати.

«Тріщать, бряжчать шаблюки голі, грім із гармат заклекотів».

Полтавська битва

Улітку 1709 р. майбутнє Європи великою мірою залежало від того, як завершиться протистояння Росії та Швеції, епіцентр якого перемістився на південь Гетьманату, під Полтаву. Чому саме Полтава стала місцем вирішального герцю? Невелика Полтавська фортеця була на перетині важливих стратегічних шляхів — на Правобережжя і Польщу, на Запорожжя, Крим і Причорномор'я і врешті на Дон і Москву. Перебуваючи в Полтаві, Карла XII міг належним чином зустріти підкріплення від короля Станіслава Лещинського і генерала фон Красау, війська якого перебували на польських землях. З Полтави зручно було підтримувати контакти з Бахчисараєм, Стамбулом і Доном, схиляючи їх до вступу у війну проти російського царя, а у випадку їхньої згоди — ефективно взаємодіяти з ними. Ще більше зросло значення Полтави після переходу Запорозької Січі на бік Карла XII. В Україні віддавна побутував вислів, що полтавці із запорожцями живуть «як муж з жоною», а відтак можна було сподіватись і на прихильне ставлення полтавчан до союзників запорожців — шведів.

До того ще восени 1708 р., коли гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля й вирішувалось питання лояльності козацької старшини до царської влади, полтавський полковник Іван Левенець — єдиний з тих, хто не був разом із Мазепою, — на скликану царем Глухівську раду не прибув. Гетьман надсилав до Полтави своїх посланців, схиляючи його до відкритої підтримки свого виступу. Проте Левенець після певних вагань усе ж визнав владу нового гетьмана. На початку грудня до Полтави було введено нову російську залогу (понад 4 тисячі вояків), а комендант фортеці полковник А. Кєлін мобілізував близько 3 тисяч місцевих козаків. І тому, коли врешті на початку квітня 1709 р. Карл XII спрямував на Полтаву свої війська, здобути фортецю не пощастило ані переговорами, ані штурмами. Першого травня розпочалась облога Полтави, яка розтяглась на два наступних місяці, надавши Петрові І можливість зосередити власні сили й належним чином підготуватись до вирішальної битви, якої російське командування уникало ще з початку осені 1708-го.

Наважитись на проведення генерального бою Петра І змусило тяжке становище Полтавського гарнізону, змученого тривалими штурмами й різними диверсіями супротивної сторони, у яких діяльну участь брали запорожці Гордієнка. Двадцятого червня фельдмаршал Б. Шереметьєв перевів головні сили російської армії на правий берег Ворскли, розпочавши тим самим завершальну стадію підготовки до Полтавської битви.

Під Полтавою цар зумів зібрати вельми потужне військо: 61 батальйон піхоти, 24 драгунських полки, а також козацькі полки гетьмана Івана Скоропадського, яким було доручено прикривати фланг головних сил. Усього до бою було мобілізовано понад 50 тисяч. Російське командування обрало доволі вигідні позиції, які значною мірою нівелювали переваги шведської армії, яка полюбляла атакувати широким фронтом, маючи змогу своїм активним маневруванням ставити супротивника у вкрай незручне становище. Цього ж разу табір російської армії притискувався до Ворскли, через яку було наведено мости, попереду була лише невелика рівнина, закрита з лівого боку густим лісом, у глибину поле майбутньої битви також обмежувалось лісистою місцевістю. Таким чином, можливості маневрування були доволі обмеженими. Аби ще більше стиснути вільний простір, за наказом Петра І попереду російських позицій було споруджену лінію укріплених редутів.

У розпорядженні Карла XII під Полтавою було 23—24 батальйони піхоти та 41 ескадрон кавалерії. Разом близько 25 тисяч чоловік. Ще близько 6 тисяч чоловік утримували облогу Полтави та прикривали переправи через Ворсклу. Більша частина запорозьких козаків Гордієнка й гетьманських військ Мазепи була приділена до резерву й прикривала шведський обоз і лівий фланг головних сил.