Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

Стосовно долі запорозьких і гетьманських козаків, які не встигли долучитись до гетьмана Мазепи і кошового Гордієнка, то в узгодженому сторонами акті капітуляції про неї... ніхто не здогадався потурбуватись. Отож, на захоплених козаків статус військовополонених не розповсюджувався. І саме під Переволочною козаків загинуло більше, аніж під час битви під Полтавою. Утім саме вони і чинили найбільший спротив...

Не допустити корупції в Україні.

Військо без держави, Конституція — для майбутнього

Уникнувши полону під Переволочною, Карл XII, гетьман Мазепа та кошовий Гордієнко на чолі невеликого війська 1 серпня 1709 р. прибули на землі Молдавії, що перебували під владою султана, до Бендер, в околицях яких — з дозволу турецького уряду — облаштували власні резиденції. Зважаючи на непевність ситуації на землях Речі Посполитої та активні намагання Петра І захопити свого ворога в полон, Карл XII не міг вільно продовжити шлях до Швеції і був змушений провести на підвладних султанові землях майже п'ять років. Гетьман же Мазепа терпів «гостинність» османців набагато менше. Уже з осені 1708 р. здоров'я 70-літнього українського правителя почало стрімко погіршуватись. Ще більше занедужав Мазепа після важкого переходу до Молдавії і тих небезпек, які чатували на нього від російських військ. Адже, навіть випустивши своїх ворогів на землі, що перебували під владою султана, Петро І не полишав надій на те, аби здобути їх. Десятого, чотирнадцятого й двадцять сьомого липня цар адресує владі Отаманської Порти три ноти, вимагаючи їхньої видачі. І хоч Порта не погоджувалась видати емігрантів, небезпека існувала й надалі. Відчуваючи наближення смерті, Іван Мазепа наказав спалити документи, які йому належали, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили з Ясс, і в ніч з 21 на 22 вересня тихо помер у селі Варниця, що поблизу Бендер.

Після смерті гетьмана справа обрання його наступника через низку причин затяглася аж на декілька місяців. Найпершим кандидатом на гетьманський уряд серед козацького загалу сприймався небіж покійного Андрій Войнаровський. Таке високе становище молодого шляхтича, котрий не мав аж так багато заслуг перед Військом Запорозьким, пояснювалось волею Івана Мазепи. Прагнучи до утвердження в Україні спадкової влади і не маючи власних синів, Мазепа готував до відповідальної місії успадкування влади спочатку іншого свого небожа — ніжинського полковника Івана Обидовського. Проте після загибелі останнього в роки Великої Північної війни був змушений переключити свою увагу на Войнаровського. Утім добре відомий у європейських салонах блискучий світський лев Андрій Войнаровський не вияв бажання звалювати на свої плечі важку ношу гетьмана на еміграції й обмежився лише успадкуванням майна знаменитого дядька (чим, до речі, завдав чимало прикрощів козацькій старшині, позбавивши її фінансових ресурсів для організації козацького життя на чужині). Отож, старшина намагалась повернути успадковані Войнаровським кошти на користь Війська Запорозького, справедливо наголошуючи на залученні до гетьманського скарбу й коштів державних. Та Карл XII, до котрого сторони звернулись як до третейського судді, визнав пріоритет приватних майнових інтересів гетьманового небожа перед інтересами козацького загалу.

Коли стало відомо, що ані обрати Войнаровського на гетьманство, ані повернути успадкованих ним коштів не вдасться, козаки висунули дві кандидатури: представника відомої в козацькій Україні старшинської родини Горленків — полковника прилуцького Дмитра Горленка та генерального писаря в уряді Івана Мазепи — Пилипа Орлика. Полковника Горленка підтримували здебільшого старші за віком і за своїм службовим становищем козацькі старшини — генеральний обозний Іван Ломиковський, член генерального суду Клим Довгополий та інші. Довіру генеральному писарю Орлику висловлювали молодші, а відтак і більш енергійні лідери української еміграції — генеральний бунчужний Федір Мирович, наказний полковник полтавський Григорій Герцик, Федір Нахімовський та інші. На Генеральній раді 5 квітня 1710 р. на гетьманство було обрано Пилипа Орлика.

Обираючи Пилипа Орлика на гетьманство, генеральна старшина та кошовий отаман разом з усім Військом Запорозьким уклали з ним «Договір і постанову» — відомі в літературі під назвою «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького». Часто-густо Конституцію 1710 р. називають першим конституційним документом Нового часу, що з'явилась за два десятиліття до народження батька Конституції США Джорджа Вашингтона та майже за сто років до подій Великої французької революції. Утім, типологічно документ 1710 р. все ж відноситься не до конституційних актів у їхньому модерному розумінні (сформованому вже під впливом подій Великої французької революції), а до характерних для політичної культури Речі Посполитої пактів-конвентів, що укладалися в часи елекції між претендентами на коронацію та станами республіки. Але поза тим поява у квітні 1710 р. «Пактів і Конституції» безперечно подія неординарна. Адже ні до цього часу, ані опісля нічого подібного створено не було.

Якщо говорити про функції пактів-конвентів, то однією з головних є обмеження влади монарха, недопущення ним порушення прав підданих, недопущення проявів його самодержавства. Аналогічна за своїм змістом і навіть формулюванням ідея закладена і в Конституцію 1710 р. У статті 6 ідеться якраз про недопущення «невластивого гетьманському урядуванню... самодержавства», що «його неслушно й безправно» привласнили собі деякі гетьмани Війська Запорозького. Цілком вписується в трактування документів 1710 р. як своєрідних пактів-конвентів і вмонтування до них положень, присвячених формуванню напрямків зовнішньої політики Гетьманату, які мусив реалізовувати гетьман. Друга, третя і четверта статті обумовлюють непорушність кордонів Гетьманату, протекторат Шведського короля над Україною, «приязнь сусідську» з Кримським ханатом, звільнення запорозьких земель від московської влади.

Найбільше місця в документі відведено забезпеченню гармонізації стосунків у середині козацької України. Перепоною для розвитку гетьманського самодержавства мав стати принцип колегіальності вирішення важливих проблем, допущення до повноцінного управління державою козаків: «...ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про й загальне добро і про всілякі публічні діла... мають радитися зі всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити». Механізм реалізації цього надважливого принципу крився у впровадженні в практику державного життя Гетьманату інституту генеральних рад, що мали обов'язково скликатися тричі на рік: на Різдво, на Великдень і на Покрову.

Обмеження гетьманської влади передбачалося й у сфері судочинства, де регіментар позбавлявся права одноосібно вирішувати справи козацької старшини, а лише через Генеральний військовий суд. Інституцією, що була покликана обмежити самовладдя гетьмана у фінансовій сфері, мали стати генеральні підскарбії.

Новаторство проявлялося й у запровадженні інституту генеральних радців — «...з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибраній за гетьманською згодою». Крім участі у вирішенні генеральних