Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років - Віктор Миколайович Горобець

закінчилася б історія з салом українських свинок, але в цей час у розвиток конфлікту вельми вчасно для української сторони втрутилися інтереси великої політики. До 1714 р. торгівля з Україною давала значний зиск купцям, що мешкали у Вроцлаві, який тоді перебував під владою імператорів з дому австрійських Габсбургів. Штучні перепони, поставлені російським урядом на шляху українських купців на західні ринки, боляче вдарили по майнових інтересах вроцлавських торгових людей, які за таких умов звернулися за допомогою до цісарського уряду. Враховуючи ту обставину, що Петро І був кревно зацікавлений у налагодженні стосунків з Габсбургами, дипломатичні інтервенції австрійських урядовців не могли ігноруватися російською владою. Мабуть, саме на цій сприятливій для українських інтересів хвилі і з'являється сенатський указ, згідно з яким українським купцям дозволялося брати з собою по 100 єфимків «на всякой воз» (до того тверду австрійську валюту відбирали, а за маловартісні російські мідні гроші за кордоном не можна було нічого ні купити, ні оплатити будь-яку послугу), а також «свиного сала по розсмотренію». Гетьману Скоропадському з цього приводу було відправлено з колегії іноземних справ відповідну грамоту.

Ось так сприятливо для української сторони закінчилася ця історія, щоправда, поки що лише для «не товарного» сала. Невдовзі, 1723 р., під тиском з боку Відня російський уряд погодився на відміну заборони на вивезення з України і «товарного» сала, а також юхту, воску, щетини. Товари ж, що мали найбільшу питому вагу в українському експорті до 1714 р., а саме коноплі, льон і селітра, залишалися й надалі «товарами заповідними». Відміна заборони на їхній вивіз і стане головною турботою останнього козацького правителя України-Гетьманщини гетьмана-господарника Данили Апостола наприкінці 1720-х — початку 1730 рр.

Щоправда, навіть після повного скасування дії законів 1714— 1718 рр. історична пам'ять про них надовго збережеться в Україні. Так, навіть рівно через 50 літ по тому українська шляхта згадає про них у відомому «Прошеній малоросійского шляхетства і старшин, вмести з гетманом, о восстановленіи разных старинных прав Малороссіи», поданому на ім'я імператриці Катерини II 1864 р. Таким чином, навряд чи справу з салом українських свинок можна віднести до розряду курйозів історії розвитку українсько-російських стосунків, швидше, тенденцій, що знаходять своє підтвердження й понині.

«От Полуботка правленню надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой»

Після недопущення Петром І до гетьманської булави на виборах 1708 р. полковник Павло Полуботок упродовж наступних десяти з лишком років усю свою впертість, кипучу енергію й інтелект спрямовує на активну адміністраторську та господарську діяльність. Неабиякою підмогою в розвитку господарства Павла Леонтійовича стала й щедрість до нього російської влади. Аби хоч якось підсолодити гіркоту втрати шансів на отримання булави, ще будучи в Глухові 24 листопада 1708 р., Петро І надав Полуботку «за его к Нам, Великому Государю, верные й усерднорадетельние служби» цілий ряд сіл, які раніше належали племіннику гетьмана Мазепи полковнику Івану Обидовському. У грудні Полуботок одержав від царя «в вечное владение... местечко Любеч с перевозом на Днепре Любецким й Лоевским с озера, с приселками всеми», а також інші маєтності, що перед тим були власністю гетьмана Мазепи та генерального писаря Пилипа Орлика.

Не обмежуючись царськими пожалуваннями, полковник активно скуповував землі, не цураючись при цьому ані «изменничьих маєтностей», ані ґрунтів, що належали збіднілим козакам. Осаджував на них слободи, засновував гути, будував млини, поташні буди, гуральні й винокурні. Син свого часу, типовий представник старшинської верстви, що стрімко перетворювалась на нове українське панство, Полуботок, шукаючи матеріальної вигоди, подеколи не зупинявся й перед насильством по відношенню до рядового козацтва чи селян або ж службовим зловживанням. Загалом Полуботку в Україні належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського й Охтирського полків. Водночас Полуботок залюбки займався комерцією. Відомо, зокрема, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах усього Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участі польських купців. Загалом же неабиякий підприємницький талант і наполегливість Полуботка у досягненні мети роблять його чи не найбагатшою людиною тогочасної України.

Коли на початку 1722 р. гетьман Скоропадський почав лагодитись до вояжу до старої Білокам'яної столиці Російської держави і нової затуманеної і поки що заболоченої столиці Російської імперії, власне, саме для святкування перемоги Петра І у війні зі Швецією та проголошення народження нової імперії, тимчасово управління Гетьманатом передав чернігівському полковнику.

Перебуваючи в Москві та Петербурзі, Скоропадський безуспішно намагається добитись позитивних резолюцій сенаторів і самого імператора на підготовлені ним клопотання «Про загально малоросійські потреби». Натомість наприкінці квітня 1722 р. Петро І «обнадіяв» старого гетьмана звісткою про наміри запровадити в гетьманській столиці, Глухові, російської владної інституції — Малоросійської колегії, котра на місці зможе заразом вирішити всі проблеми. Ясна річ, що запровадження Малоросійської колегії було не просто порушенням усіх попередніх українсько-російських угод (так званих гетьманських статей), які регулювали характер взаємин Гетьманату та російської влади ще з часів Богдана Хмельницького. Задумані Петром І нововведення фактично перекреслювали автономію краю загалом. Це добре розумів Скоропадський. Отож і намагається будь-що переконати імператора в недоречності задуманої реформи. Та дарма: Петро І залишається непохитним. Шістнадцятого травня він, голослівно покликаючись на деякі пункти так званих просительных статей Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р., нібито піклуючись про своїх «малоросійських підданих», видає офіційний маніфест про заснування в Україні Малоросійської колегії. Гетьман, отримавши таке приниження, перебороти власні емоції не зумів і щойно по поверненні з Москви в Україну 3 липня 1722 р. його не стало.

Провівши гетьмана до Гамаліївського монастиря, де його тіло знайшло останній земний притулок, 4 липня генеральна старшина й полковники зібрались на раду і до проведення нових гетьманських виборів доручили управляти Україною в ранзі наказного гетьмана Павлу Полуботку. Наказний відразу ж заходився надзвичайно активно виконувати гетьманські повноваження. Насамперед Полуботок докладає немалих зусиль, аби в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним і політичним заворушенням. Для цього в полки розсилаються накази запобігати соціальним виступам, а передовсім старшинам і державцям уникати зловживань своїм становищем у стосунках з підлеглими й підданими. Розпорядження Полуботка набуло особливої ваги, оскільки імператор Петро І, запроваджуючи Малоросійську колегію, серед іншого своє рішення вмотивовував тими непорядками й зловживаннями, що мають місце в Гетьманаті.

Для того щоб вирішити проблему системно, наказний гетьман розпочинає реформування устрою Гетьманату, зосереджуючи свою увагу передовсім на поліпшенні організації українського судочинства. Дев'ятнадцятого серпня Полуботок видає універсал, яким зобов'язує полкові й сотенні