Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі - Ярослав Небелюк

Всі сусідні вельможі часто відвідували її й молодого короля, її сина. І не один із цих вельмож приходив відвідувати не так королеву, як власне жінку. Не треба забувати, що Анна Ярославна повдовіла молодо. Коли помер її чоловік, вона мала тільки тридцять п'ять років і була, як свідчить літописець, надзвичайної краси й вроди.

Між вельможами, що дуже пильно відвідував Санліс, був Рауль III Великий, ґраф де-Крепі і де-Валюа, дю-Вексен, д'Амієн, де-Бар-сюр-Об, де-Вітрі, де-Перон і де-Монтдідіє. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже історик його роду, «одним з наймогутніших і найбільш деспотичних васалів, які тільки Франція коли-небудь мала…» Він «признавав тільки ту більшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намірів і проектів» і «не боявся ні короля, ні гніву Церкви…»

Старший від Анни на кілька років, Рауль мав уже досі дві жінки: Аделю, доньку графа де-Бар-сюр-Об, яка по своїй смерті в 1053 році залишила йому в спадку з двома синами й двома доньками ще й два могутні графства Бар-сюр-Об і Вітрі; і Алієнору, що ще жила. Цю останню Рауль підозрівав у подружій зраді й носився з думкою її прогнати при першій нагоді.

Як тільки впевнився, що королева Анна поділяє його любов, Рауль, не надумуючись довго, прогнав свою жінку Алієнору, а саму Анну схопив підчас її прогульки в лісі, як малу пастушку, завіз до свого замку в Крепі-ан-Валюа, де якийсь священик, щоб йому приподобатись або просто під терором, злучив їх негайно церковним шлюбом.

Ця незвичайна, романтична подія сталася найправдоподібніше в 1063 році, бо остання грамота, в якій Анна фіґуруе ще як «королева», походить з цього року, який був одночасно й другим роком володіння її сина Пилипа.

Можна собі уявити, який скандал викликав цей королівський вибрик! Яку гризоту й жаль спричинив він молодому королеві й його братам і яке нечуване обурення викликав у Регента королівства! Все складалося на те, щоб якнайрішучіше осудити цей незаконний шлюб: ще така недавня смерть Генриха І; молодість королевичів, що потребували ще матерньої опіки; спосіб, який застосовано до цього шлюбу й урешті цивільний стан самого Рауля. Він не тільки був уже жонатий, але вдодатку був дуже близьким родичем небіжчика короля і тим самим Анни Ярославни. Вже це одне вповні вистарчало, щоб на основі церковних законів тодішнього часу уневажнити його шлюб з Анною. Але ніякі сили світу цього не змогли розлучити цих щиро й глибоко залюблених «молодих».

Все це може з часом було б і присхло, такі великі були могутність ґрафа Рауля де-Валюа й страх перед ним і його силою, — як би не сміливий спротив законної жінки, яку Рауль силою прогнав від себе.

Алієнора, очевидна річ, і не думала так легко вступитися. Ображена до божевілля й спрагла страшної помсти, подалася негайно до Риму особисто поскаржитися самому папі Олександрові II. Папа прийняв її дуже ввічливо й вона вернулася з Риму з листом папи до архиєпископа Реймсу Жерве, в якому папа доручав архиєпископові перевести суворе слідство. Коли архиєпископ потвердив усі жалі Алієнори, папа наказав Раулеві відіслати королеву й прийняти назад Алієнору. Коли ж Рауль рішуче відмовився виконати папський наказ, Олександер II кинув на нього клятву (анатему) й уневажнив його шлюб з Анною Ярославною.

Ставлячи мужньо чоло усім церковним громам, граф де-Валюа продовжував спільне життя зі своєю третьою уже жінкою всупереч папській клятві, і згодом усі привикли до цього незаконного шлюбу й не звертали на це більшої уваги. Навіть король, щоб очевидно не робити собі ворога зі свого всемогутнього свекора і, можливо, також з ніжности до своєї матері, що до часу нещасної любовної пригоди з Раулем завжди була взірцевою і доброю мамою, здусив у собі гнів і обурення та дивився крізь пальці на всю цю дуже болючу й неприємну йому справу.

Доказом цього є те, що вже в 1065 році Руаль і його сини підписують разом з королем Пилипом грамоту в Корбі, дану в користь абатства в Ганон. Зате Анна Ярославна від часу свого шлюбу з графом де-Валюа не фігурує більше в ніякій королівській грамоті, даній її сином, за вийнятком однієї, даної в Санлісі в 1069 році в користь манастиря святого Вінкентія, про що була вже мова. Цей вийняток оправдується вповні цією обставиною, що мама короля була фундаторкою цього абатства й було просто неможливим поминути її в фундаційній грамоті, даній у місті, в якому стояв уже збудований манастир з прегарною церквою — незаперечний вияв побожности королеви.

Цей офіційний «холод» короля в нічому, зрештою, не псував добрих відносин сина до матері. І коли Рауль де-Валюа помер в Монтдідіє 8 вересня 1074 року, Анна Ярославна, Раулева вдова, вертається негайно на королівський двір до свого сина Пилипа І.

Покидаючи графство Велюа, Анна, — як розказує старовинний рукопис —, залишила «завдяки своїй плодовитості довгу чергу принців, абатство святого Вінкентія як вияв своєї побожности й у Сен-Дені прецінниий гіякинт, про який згадує Сюже такими словами: pretiosissimum hyacynthum Annae regis Ruthenorum filiae» (прецінний гіякинт доньки короля русинів).

Вернувшись на королівський двір, Анна Ярославна бере ще деяку участь у справах короля — свого сина. Доказом цього служить її підпис з 1075 року на документі, яким Пилип потвердив у своєму палаці в Парижі фундаційну грамоту, видану в користь манастиря Нотр-Дам у Понтлєвуа. Але становище її на королівському дворі зазнало основної зміни. Вже сама редакція щойно згаданого документу це недвозначно показує: Анна вже не підписується, як це було завжди передше, Regina (королева), але тільки: Signum Annae matris Philippi Regis (підпис Анни матері короля Пилипа). З цього виходить, що Ярославна вже ніколи не відзискала в сина своєї королівської ранґи, втраченої раз на все через її романтичний, але незаконний шлюб з ґрафом де-Валюа. Від цього часу Пилип І трактував її, правдоподібно, тільки як улюблену маму, якій прощається великодушно всі помилки,