Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі - Ярослав Небелюк

Українку, Анну Ярославну, королеву Франції, на глум історичній правді уважають французи московською княжною. Цю, болючу для українців і образливу для тіней нашої визначної землячки, неправду повторяють без скрупулів всі визначні французькі історики. Нею годують французьку шкільну дітвору всі підручники історії й таким чином закріплюють у французькому народі фальшиве переконання, що київська княжна Анна Ярославна була московкою. У свідомості французького народу, як і в підручниках історії, українська княжна називається не інакше, як «Ан де Рюссі». Преса зо свого боку вперто й послідовно зв'язуе Анну Ярославну з московською монархією й з москалями.

Ось наприклад паризький щоденник «Лє Голюа» (сьогоднішній «Лє Фіґаро») оголосив 2 жовтня 1893 року з нагоди відвідин московських моряків адмірала Авеляна такого листа одного зо своїх читачів:

«Один із наших читачів піддає нам дотепну й зворушливу ідею, що дуже добре наїдається для підсилення спільних для Франції й Росії споминів.

«В XI сторіччі — це не вчора — російська принцеса приїхала володіти над нашими предками, одружуючись з нашим королем. Ярослав віддав свою доньку Анну за короля Франції Генриха І. Принцеса належала до грецького обряду й Ярослав вимагав для своєї доньки духовника й каплицю її віри. Королеву похована недалеко від Санлісу й її могилу можна бачити ще сьогодні.

«Чи спільне франко-російське паломництво на цю могилу, що в ній спочиває королева, якої одруження було першим виявом симпатії, що існує між двома великими націями, не свідчило б про наші гарні почуття?»

Віконт де-Ке де-Сент-Емур, випускаючи в 1896 році свою монографію про Анну Ярославну,[1] пише в передмові таке:

«Це буде для нас своєрідний спосіб висловити пошану світлим суверенам, що в хвилині, коли появиться ця книжечка, будуть гостями Франції… (Микола II з жінкою — прим. н. — М. Н.)

«Ми звяжемо теперішнє з минулим, розказуючи про той другий «російський аліянс», що злучив понад девятсот років тому одного з наших перших капетинзьких королів з дівчиною Рюрикової крови й зробив королевою Франції московську (в оригіналі: московіт) принцесу. Це одруження є ще й сьогодні єдиним вузлом цього роду, який коли-небудь існував між Францією й Росією, і з його нагоди наші національні аннали по-раз перший згадують наших нових союзників».

Ці два приклади, ще й під сучасну пору, найкраще ілюструють уяву французького загалу про національність української княжни, що була королевою Франції.

Правда, є й рідкі вийнятки. Є навіть декілька книг про Україну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фігурує як українська княжна. На жаль, книги цих, мало відомих широкому французькому загалові, авторів, здебільша публіцистів, а не фахових істориків, не доходять до маси французької публики й не можуть мати такого впливу, як має школа. Ця ж остання у Франції не визнає ще ні України, як відрубної національної одиниці, ні тим більше українського народу з власною історією.

Трапляються рідко й автори, що здають собі справу з недоречности називати нашу княжну московкою, але й уникають назвати її українкою. Вони просто називають її київською княжною. Прикладом може послужити Андре Бондю, що, з нагоди голосної справи викрадення шкотами «коронаційного каменя» з вестмінстерської катедри на саме Різдво 1950 року, писав у «Лє Монд» за 28. грудня 1950 таке:

«В країнах монархічної традиції існують символічні предмети більш або менш легендарного походження, що тісно вяжуться з цими монархічними традиціями, як ось наприклад залізна корона ломбардських королів, чи корона святого Степана, а для французької старої монархії свята Ампула й євангелія в старословянській мові, писана кирилицею, на яку присягали в Реймсі французькі королі. Цю євангелію принесла з собою до Франції Київська Анна, внучка святого Володимира, коли приїхала одружитись з Генрихом І, внуком Гуґа Капета. Їх сина охрещено візантійським ім'ям Пилип, яке до того часу викликало спомини тільки апостола Скитії й Фригії або ім'я батька Олександра Македонського».

Як бачимо, автор ужив слова київська замість оклепаного російська, що вже до деякої міри є певним поступом.

На кінець наведемо ще один уривок, особливо цікавий для українського читача своїм, що так скажемо «і Богові свічка й чортові огарок». Цитата взята з книжечки-монографії про місто Санліс, призначеної для вжитку туристів[2] і виданої не раніше 1949 року.

Описуючи панораму Санлісу з вежі місцевої катедри, автор каже:

«Ще далі на ліво, 500 метрів від катедри, дзвінниця старовинного абатства святого Вінкентія Сараґоського з Еспанії, збудованого в 1060 році Російською Анною, українкою, донькою Ярослава Великого (?), жінкою Генриха І, внука Гуґа Капета».

Як бачимо, «російську» Анну названо українкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькій школі й начитаний в офіційній французькій історіографії автор не міг зректися освяченої непохитним авторитетом офіційних істориків назви «Ан де Рюссі». З другого ж боку, численні українські відвідувачі Санлісу й абатства св. Вінкентія своїм настирливим наголошуванням українського походження Анни й повсякчасними протестами проти називання її росіянкою захитали авторову певність і примусили його додати слово: українка. Це теж свого роду поступ.

Але ці відокремлені випадки — крапля в океані — в нічому не послаблюють уже вище висловленого твердження, що для широкого французького загалу Анна Ярославна залишається таки московкою. Змінити основно цього погляду не вдасться легко й скоро, бо йде тут не лише про саму особу Анни, але про довгі сторіччя історії української княжої держави,