Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі - Ярослав Небелюк
Церква манастиря св. Вінкентія в Санліс, побудована Анною Ярославною
Старий рукопис каже, що Анна Ярославна дуже любила перебувати в цьому Санлісі «так задля свіжого повітря, яким там дихається, як також і задля приємної розривки полювання, якому вона віддавалася з особливою насолодою».
Не диво, що Анна вибрала якраз це місто, щоб у ньому виконати нарешті обітницю, дану колись Богові, і збудувати манастир. Тепер, коли вже була вільна й всеціло розпоряджала так своїм власним маєтком, як і спадщиною по чоловікові, вона вирішила негайно приступити до будови манастиря.
Була тоді якраз у Санлісі, на передмісті Вітель, мала каплиця, «знищена від старости й обернена в руїну» — як каже старовинна хроніка, — присвячена колись святому Вінкентієві. Довкола каплиці простягалася простора сіножать, звана Сіножаттю Короля, яка творила окрему домену, залежну безпосередньо від суверена. Закладаючи своє абатство на цьому куснику землі за дозволом свого сина, короля Пилипа І, Анна цим самим звільнила його від всякої залежности від будьякої цивільної влади.
Основоположна грамота, дана манастиреві Анною в 1060 році, була затверджена Пилипом І не раніше 1071 року, бо тільки в цьому році оженився молодий король з голяндською Бертою, яка фігурує теж на цій грамоті.
Королева Анна, що, як уже сказано, жила в Санлісі зо своїми дітьми, приспішувала працю при будові, як могла. Таким чином будову манастиря закінчено доволі скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року відбулося врочисте посвячення його церкви.
«Ця церква — розказує літописець — була збудована у формі хреста, з високою вежею, щоб у ній завісити дзвони, — з одного боку, а з другого, саме з південного боку побудовано манастир, господарські будинки й помешкання, потрібні для Божих служителів, яких вона хотіла тут поселити».
На святих патронів для церкви вибрано Святу Трійцю, Богородицю, святого Вінкентія й святого Івана Христителя, народженого від старої матері, неплідної до того часу, яка називалася Анною, як і побожна фундаторка. З усіх цих імен, тільки імя св. Вінкентія, колишнього патрона малої каплиці, залишилося єдине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божій доброті й опіці прегарна церква, збудована щедрістю вдови Генриха І, нашої землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла почерез довгих девять сторіч і стоїть до сьогодні, її елегантна вежа-дзвінниця, що підноситься високо під небо, нагадує рідким українським відвідувачам Санлісу память вродливої й побожної землячки, що знад берегів Дніпра, з Золотоверхого Києва приїхала сюди в чужу країну володіти над далеким і невідомим народом.
По викінченні манастиря Анна покликала до нього чернців Чина св. Авґустина й так сформоване абатство св. Вінкентія проіснувало аж до вибуху Великої Революції, коли його скасовано.
До самого кінця існування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродійку манастиря, був живий в серцях черців св. Вінкентія. Кожного року в день смерти світлої фундаторки, що припадав вісім днів після свята св. Авґустина, вони служили врочисту заупокійну службу-тризну в память Анни. А щоб бідні могли також користати зі свята, справлюваного на згадку про добру королеву, ігумен манастиря запрошував завжди на обід тринадцять старих жінок-вдів.
7. — Власноручний підпис Анни Ярославни
Грамота, якою Анна уфундувала абатство св. Вінкентія в Санлісі, не вичерпує всіх документів, в яких фігурує ім'я нашої княжни впродовж трьох років після смерти її чоловіка.
Крім цієї грамоти, імя королеви Анни фігурує ще й у грамоті, даній манастиреві в Турнюс 1060 року, а также й у інши грамоті з цього ж року, даній у користь абатства в Сен-Дені.
14 травня 1061 року бачимо імя Анни в акті, що давав привілеї манастиреві святого Нікеза в Реймсі, і далі 27 травня цього ж року, в грамоті, що фундувала церкву святого Адрієна в Бетізі.
В одному королівському потвердженні з 1062 року що відноситься до грамоти, даної 1059 року манастиреві святого Петра в Шартр, імя Анни згадується ще й у такій формі: «Philippus cum pegina matre sia» (Пилип зі своєю матір'ю королевою).
Врешті остання грамота з 1063 року, що відносилася до фундації двох престолів для абатства Сен-Крепен-лє-Гран в Суасоні, має надзвичайно рідку й цінну особливість. Під цією грамотою знаходиться власноручний підпис Анни староукраїнськими літерами. Оригінал цієї грамоти переховується в Національній Бібліотеці в Парижі, в Колекції Пікардії, т. 294, акт ч. 38.
Під вищезгаданою грамотою не вдоволилася Анна Ярославна поставленням звичайного хрестика при своїм монограмі, чи своїм імені, написанім канцеляристом, як це було розповсюдженим звичаєм тодішнього часу. Навпаки, вона підписала грамоту власноручно повним імям і титулом у своїй рідній староукраїнській мові: Ана руіна, замість Anna regina. Слово руіна — це здеформоване латинське слово regina, що значить по-українському королева.
Власноручний український підпис Анни Ярославни
Деякі дослідники піддавали під сумнів автентичність цього підпису. Але ж, хто тоді у Франції міг писати по-українському? Зрештою, літери накреслені настільки незугарно, що так і видно, що писала їх незвична до писання рука, і коли б писав це якийсь вправний канцелярист, то підпис вийшов би куди штудернішим, бо тогочасні писарі славилися неабияким майстерством у мистецтві писання різних документів, грамот і листів.
В кожному випадку це один з найстарших взірців староукраїнського письма. Старшим від нього є тільки рукопис славної Остромирової євангелії, написаний в 1056–1057 роках у старословянській мові зі сильними впливами української фонетики й словництва.
8. — Анна Ярославна ґрафинею де-Крепі де-Валюа
Сумлінне виконування обов'язків матері й виховниці та здійснювання обіту збудувати манастир святого Вінкентія залишали Анні ще доволі багато часу. Цей вільний час використовувала вона, між іншими розвагами, на
