Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Джулія Кемерон
Повертаючись до уявлення про себе як про радіо, нам потрібно достатньо енергії, щоб надсилати сильний сигнал. Саме тут стають у пригоді прогулянки пішки. Нам потрібна медитація у русі — вона повертає нас у теперішнє і допомагає перестати бігати замкнутим колом думок. Двадцяти хвилин на день для цього цілком достатньо. Наше завдання — не розтягнути м’язи, а радше розширити свідомість, тому необов’язково робити ціллю саме фізичне навантаження, хоча хороша фізична форма цілком може стати результатом такої вправи.
Потрібно прагнути встановити зв’язок з навколишнім світом, позбавитися нав’язливої замкнутості на собі і самоспоглядання і просто спостерігати. Досить швидко стане зрозуміло, що коли мозок зосереджений на чомусь іншому, крім нас самих, ми і себе можемо розгледіти значно чіткіше і виразніше.
Шоста тридцять ранку. Велика блакитна чапля зривається з місця відпочинку у низькій траві й здіймається усе вище над рікою, ритмічно змахуючи своїми величезними крилами. Птаха помічає Дженні, яка бігає внизу. Дженні, яка бігає знизу, помічає птаху. Сила ніг несе її над землею, вона майже невагома. Її душа підіймається вгору до чаплі і джерґотить: «Привіт, доброго ранку, чудовий день, еге ж?». У цю мить, у цьому місці, вони — споріднені душі. Обидві дикі, вільні і щасливі у своєму русі, у русі вітрів, хмар і дерев.
Четверта тридцять по обіді. Шеф Дженні заглядає до її офісу. Нова замовниця дуже примхлива і хоче внести ще декілька поправок у документ. Чи могла б Дженні сьогодні дати цьому лад? «Так», — відповідає вона. Може, тому, що досі ширяє завдяки енергії від її ранкової пробіжки. Та чапля з крилом синювато-сталевого кольору, яке сріблилося на сонці, коли вона виробляла свої віражі…
Дженні не назвала б себе спортсменкою. Вона не бігає марафони, не бере участі у змаганнях. Попри те, що відстані, які вона долає, поступово збільшуються, а її стегна поступово зменшуються, вона не бігає заради підтримання фізичної форми. Вона бігає для душі, а не для тіла. Саме душевна рівновага задає тон її настрою і міняє його з напруженого на розкутий.
«Я бігаю заради того, щоб могти зважено думати про проблеми та рішення, не перебільшуючи їхньої важливості», — говорить Дженні. Коли клієнт не задоволений документом, який підготувала Дженні, вона відривається від землі і ширяє над власним роздратуванням, наче велика блакитна чапля. Це не означає, що їй начхати. Просто тепер у неї є нова точка огляду — з висоти пташиного польоту — на місце її перипетій у Всесвіті.
Єва Бабіц — романіст і… плавчиня. Висока, білява, з розкішними вигинами тіла, які скидаються на заокруглені дорожні розв’язки її рідного Лос-Анджелеса, вона плаває для того, щоб направити потік руху власних незліченних думок у правильне русло. «Плавання, — говорила вона, — це чудовий вид спорту для письменників». Щодня, коли Єва плаває довгим аквамариновим басейном неподалік від дому, її розум пірнає глибоко в себе, минаючи суєту щоденних турбот — який редактор затримує оплату, чому друкар продовжує допускати стільки помилок, — і опускається у тихий зелений став натхнення. Ритмічні повторювальні рухи переміщають розумову діяльність з логічної півкулі мозку у творчу. І саме там вирує натхнення, звільнене від обмежень логіки.
Марта — тесля і велосипедистка на довгі дистанції. Теслярська справа змушує її шукати інноваційні рішення будівничих проблем, справлятися з тонкощами дизайну і знаходити прості відповіді на складні запитання на кшталт: «Як вбудувати робочий простір так, щоб можна було вивільняти підлогу по закінченню роботи?» або «Чи існує якась шафка, яка помістилася б у цьому кутку і не здавалася надмірно сучасною у порівнянні з рештою моїх меблів?». Крутячи педалі дорогою з дому у передмісті до офісу у центрі міста, Марта знаходить відповіді на ці запитання. Наче червоноперий дрізд, який здіймається у повітря і пролітає перед її очима, Марті так само несподівано і рвучко приходить у голову дизайнерське рішення — жалюзійні дверцята. Монотонно і ритмічно крутячи педалями, Марта черпає ідеї з творчої криниці.
«Це час, коли я даю повну волю своїй уяві і дозволяю їй вирішувати проблеми, — говорить Марта. — Рішення приходять самі. Це мене вивільняє, я довіряюся грі в асоціації, і все стає на свої місця».
Вирішення різноманітних питань не обов’язково мусять стосуватися винятково роботи. Коли Марта їде велосипедом, то чітко відчуває не лише власний рух крізь простір, а й рух Бога крізь Всесвіт. Вона пригадує, як їхала наодинці Маршрутом 22[24] на півночі штату Нью-Йорк. Над головою красувалося блакитне небо. Обабіч буяли зелені і золотисті кукурудзяні поля. Стрічка чорного асфальту, по якому їхала Марта, здавалося, вела у самісіньке Боже серце. «Тиша, блакитне небо, чорна стрічка дороги, Господь і вітер. Коли я їду на велосипеді, особливо у сутінках і рано-вранці, я відчуваю Бога. Мені краще займатися медитацією у русі, ніж коли я сиджу на місці. Час, проведений наодинці, коли я можу поїхати куди завгодно і вітер віє мені в обличчя, а я мчуся йому назустріч, — усе це допомагає мені зосередитися на собі і зібратися з силами. У цю мить я відчуваю Бога так близько, що моя душа співає».
Фізичні навантаження вчать нас бачити винагороду у самому процесі. Відчувати задоволення після добре виконаних маленьких завдань. Коли Дженні біжить, вона розширює свої межі і вчиться черпати з несподіваного внутрішнього джерела. Марта назвала б це джерело Богом. Як би ми його не називали, фізичні вправи допомагають прикликати його на допомогу щоразу, коли ми сумніваємося у власних силах. Замість того, щоб ставити хрест на творчому проекті, коли він нас дратує і розчаровує, ми вчимося рухатися далі, минаючи перешкоди.
«Життя — це низка бар’єрів, — говорить Ліббі, художниця, чий спорт — їзда верхи. — Раніше я уявляла його як смугу перешкод, які перегороджують шлях, а тепер бачу, що всі вони лише бар’єри, через які можна перескочити. Як це у мене виходить?» Щоденно дресируючи свою кобилу, «змушуючи її думати, перш ніж скакати, і вибирати правильну швидкість», Ліббі засвоїла той самий урок і для свого життя.
Це вироблене творче терпіння частково пов’язане з умінням відчути творчість цілого Всесвіту. «Коли я їду верхи, моє раціональне мислення відключається, — говорить Ліббі. — Залишаються лише почуття, відчуття співучасті. Коли ти мчиш полем, а навколо тебе витає пух з пшеничних колосків, від цього почуття співає серце. Коли за тобою підіймається шлейф мерехтливих на сонці сніжинок, від цього почуття співає серце. Такі миті сильних відчуттів навчили мене звертати увагу і на інші моменти життя. Якщо
