Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Джулія Кемерон

Коли ми займаємося хобі, то це сприяє і духовному розвитку. Старанне повторення однієї і тієї ж дії виховує у нас покірність. Служачи своєму хобі, ми звільняємося від вимог власного самолюбства і можемо відчути злиття з більшим джерелом. Такий усвідомлений зв’язок часто дозволяє по-новому побачити і вирішити особисті і творчі головоломки, які вже давно не давали нам спокою.

Парадокс творчого відновлення у тому, що ми повинні надзвичайно серйозно підійти до того, щоб навчитися ставитися до себе несерйозно. Ми повинні працювати над тим, щоб навчитися гратися. Творчість потрібно звільнити від вузьких рамок Мистецтва з великої літери і надати їй ширшого значення.

Коли ми пишемо ранкові сторінки і ходимо на творчі побачення, ми можемо пригадати те, як колись намагалися творити:

• Я вже й забула про всі ті малюнки, які виводила у старших класах. Мені так подобалося вимальовувати взуття на уроках!

• Мені раптом пригадалося, що я грала Антігону — як можна про неї забути? Не пам’ятаю, чи в мене добре виходило, але я неабияк насолоджувалася самим процесом.

• Я зовсім забув про сценки, які писав у десять років. Про що б вони не були, я їх завжди ставив під супровід «Болеро» Равеля[25]. Мої брати й сестри так реготали — аж за животи бралися.

• Колись я вибивав чечітку. Знаю, що тепер у це важко повірити, але у мене нічогенько виходило!

Коли ми пишемо, долаючи заперечення, наші спогади, мрії і творчі плани виринають на поверхню. Ми заново відкриваємо себе як творчих людей. Повільно, але впевнено нас охоплює творчий порив — навіть без нашого відома, підтримки чи схвалення. Він наростає під поверхнею нашого життя, вириваючись яскравими спалахами в потоці життя, наче молода трава під снігом.

Нам судилося творити. Ми робимо ремонт на кухні, обставленій з несмаком, зав’язуємо бантики нашій кішці до свят, експериментуємо, щоб суп вдався ще смачнішим. Людина, яка колись у дитинстві варила парфуми з усілякої всячини, засобу для миття посуду і кориці, тепер купує у крамниці торбинку зі спеціями і кидає її в окріп, щоб наповнити дім запахами Різдва.

Якими би статечними, стриманими й розважливими людьми ми не прагнули стати, вогонь наших мрій неможливо загасити. Жаринки нікуди не зникнуть, вони шарудітимуть у наших захололих душах, наче листя взимку. Вони не покидають нас, а лише ховаються. Під час нудної наради ми виводимо смішні каракулі. Чіпляємо на дошку в офісі кумедну листівку. Вигадуємо для шефа потішне прізвисько. Садимо вдвічі більше квітів, ніж нам потрібно.

Ми норовливі, ми прагнемо більшого, ми чогось бажаємо, ми нервуємося. Ми співаємо в автівці, швиргаємо телефон, складаємо списки, перебираємо одяг у шафах, наводимо лад на полицях. Ми хочемо зробити щось, але нам здається, що це повинно бути щось правильне, а отже, щось важливе.

Проте найважливіше — це ми самі, а те, що ми можемо зробити — це влаштувати собі свято, нехай воно навіть буде зовсім маленьке: наприклад, викинути подалі засохлі вазони, відправити у небуття непарні шкарпетки. Нас жалить утрата і кусає надія. Завдяки ранковим сторінкам наше життя набуває нового — барвистого? — вигляду. Хто купив цю азалію? Відколи це мені подобається рожевий? А ця вирізка на стіні — це і є ви, якими хочете стати?

Ваше взуття здається вам зношеним. Ви викидаєте його геть. Наближається гаражний розпродаж, який ви і організовуєте. Купуєте оригінальне видання і новий комплект постелі. Друг не перестає перейматися, що це на вас найшло, а ви вперше за багато років їдете у відпустку.

Час минає, ви чуєте бій годинника. Ви заходите у крамничку при музеї, записуєтеся на уроки пірнання з аквалангом і обіцяєте собі щосуботи вранці занурюватися у найглибше місце озера.

Ви чи то сходите з глузду, чи то знаходите себе. Життя було задумане таким, щоб скидатися на творче побачення. Саме для цього нас і створили.

***

Для мене картина — немов розповідь, яка змушує працювати уяву і запрошує розум туди, де царюють очікування, радість, здивування і задоволення.

Дж. П. Ґюстон, художник

Гра — торжество можливого.

Мартін Бубер

Космічна швидкість

У моєї подруги Мішель є теорія, яку вона вивела після довгих і заплутаних романтичних стосунків. Простими словами вона звучить так: «Коли ти намагаєшся когось кинути, цей хтось уже про це знає».

Ту саму теорію можна застосувати і до творчого відновлення. Це трапляється тоді, коли ви набираєте, як Мішель її називає, космічну швидкість. Вона пояснює це так: «Настав час злітати, це як запуск космічного корабля НАСА, і ось-ось настає мить, щоб покинути орбіту, але раптом — бах! — тобі потрібно пройти Перевірку».

— Перевірку?

— Так. Перевірку. Це те саме, як тоді, коли ти збираєшся вийти заміж за хорошого хлопця, який добре до тебе ставиться, а тут раптом пан Отрута все пронюхує і телефонує тобі, щоб зустрітися.

— Ага.

— Хитрість у тому, щоб уникнути такої Перевірки. Ми всі притягуємо до себе відплату.

Юрист за професією і письменниця за покликанням і темпераментом, Мішель обожнює теорії змов, які вона описує у лиховісних деталях.

— Сама подумай. Ти зібралася їхати у важливе відрядження, а тут — ні сіло, ні впало — твій чоловік тобі каже, що ти йому для чогось потрібна, питання життя і смерті, без будь-якої на те причини… Чи ти готова покинути роботу, яка давно тобі обридла, і тут огидний шеф піднімає тобі зарплатню — вперше за п’ять років… Не ведися на таке,