У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
Основний закон імперії засвідчив курс влади на збереження лінгвістичного розмаїття в Дунайській монархії. Австрійські громадяни згідно з чинним законодавством могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов. Це й визначало значущість етнополітики у цій сфері суспільного життя — принцип збереження і розвою мов етнічних груп. Забезпечення мовам етнонацій дуалістичної імперії нового, гарантованого державою статусу опосередковано відображало статус макросоціальних груп у конкретному етнополітичному організмі.
Подальша етнополітика Габсбургів та позиція її титульних етносів у мовному питанні застерігає від очевидного, на перший погляд, узагальнення того, що юридичне оформлення права етнічних меншин на плекання й розвиток їхніх рідних мов свідчило про готовність визнати лінгвістичне розмаїття не так у країні, як в окремих її коронних землях. 1859 р. мовою зовнішнього діловодства політичних і державних органів влади у Галичині встановлено німецьку мову, для внутрішнього користування — польську. Одночасно для державних президій Кракова та Львова такими вважалися польська й українська мови відповідно. Через рік зовнішніми службовими мовами в чотирьох польських округах Галичини визнали німецьку й польську, а у 12 змішаних польсько-українських округах краю додавалася ще й українська. 1860 р. було визначено, що німецька мова має статус внутрішньої мови державної служби, а в зовнішній діяльності необхідно послуговуватися і німецькою, і польською мовами. Так, у Львівській судовій окрузі рівноправними службовими мовами були польська, німецька й українська; у Краківській — німецька й польська.
Незважаючи на статті Грудневої конституції, які гарантували рівноправність мов імперії, а також встановлювали порядок їхнього використання в публічному і приватному житті народів Австро-Угорщини, 1869 р. відбувся рішучий крок у напрямку полонізації Галичини. Замість німецької мови польська встановлювалася як внутрішня службова мова. Фактично визнавали її офіційний статус — мови крайового спілкування і діловодства. Попередня, німецька, залишилася чинною тільки в царині пошти, телеграфу й залізниці, а також для ведення бухгалтерії. Відтепер знання польської мови було обов’язковою вимогою до державних службовців Галичини, а свобода вибору мови спілкування дотепер прийнятими мовами (німецькою, польською та українською) залишалася дійсною лише в духовно-релігійній сфері — для відповідних етноконфесійних спільнот і громад.
Незважаючи на такі умови, створені владою для функціонування мови підавстрійських українців, відповідно до австрійського законодавства українська мова поруч із польською і німецькою мала право на функціонування в діяльності адміністрацій, судах, нотаріатах: Проте, вочевидь, це було тільки одним з удаваних заходів центру в українському питанні — він не надто зважав на реальну ситуацію у провінції. Тим більше, що після надання Галичині статусу автономного краю 1867 р. і домінування польської знаті автономія краю автоматично означала, з одного боку, польську автономію й полонізацію неполяків, а з іншого — творення міфологеми про Галичину як винятково «польський П’ємонт[150]».
На наш погляд, саме мова була не тільки одним із засобів формування подвійної ідентичності етнічних меншин, а й вагомим елементом здійснюваного курсу на нівелювання їх самобутності, спонукання розриву їх молодших генерацій з одним із найважливіших елементів культурних ресурсів власних етнонацій. Не висуваючи завдань асиміляції етнічних меншин, саме місцеві органи влади в досліджуваному хронотопі здійснювали дискримінаційну політику стосовно мови етнічної більшості й так званих локальних мов, надаючи мовні преференції лише окремим спільнотам — титульним етносам (польському в Галичині, німецькому — на Буковині).
Етнополітика в мовній царині тісно переплелася з її стратегією в освіті — через забезпечення мовам титульних етносів у національних школах основного місця і збереження багатокультурності, а також започаткуванню шкільництва етнічних меншин. Цьому сприяли проведені ще в 1850-х рр. неоабсолютистським режимом реформи на всіх освітніх рівнях, який таким чином намагався отримати добре освічених службовців та спеціалістів, а також лояльних до держави громадян.
Натомість реальна ситуація загалом по імперії та зокрема на західноукраїнських землях була далекою від цих декларацій. Очевидно, що політика влади у сфері освіти мала певні позитиви для українського населення монархії, однак, побоюючись виникнення міжетнічних сутичок на ґрунті доступу до освіти, місцеві влади нерідко брали на себе керівництво освітніми процесами на місцях. Така реалізація шкільного закону 1869 р. принаймні в Галичині й на Буковині виказує надію можновладців на акультурацію[151] молодшої генерації «чужих». Не створюючи безпосередніх передумов для її асиміляції, вона формувала атмосферу лінгвістичної альтернативи, а отже, ситуацію ймовірності розриву зв’язків із власним етносом.
Про це свідчать історичні факти. Так, 1886 р. українці мали у своєму розпорядженні 1603 публічних і три приватні початкові школи (поляки відповідно 1379 і 86). Слід зауважити, що якщо українські школи були тільки двокласні, то польські, навпаки, мали й старші класи. Суттєвим показником функціонування закладів освіти в Галичині вважається 1911/12 навчальний рік. Так, у той час для міського населення краю функціонувало 11 публічних і 21 приватна школа з польською мовою викладання, а з українською — тільки дві, приватні. Загалом у 1911/12 навчальному році відсоток публічних шкіл із польською мовою викладання становив 54,8 %, натомість українських — 44,7 %. Про дискримінаційну політику крайової влади щодо українців свідчить і те, що в середній освіті Галичини домінували поляки: 296 середніх шкіл і ремісничих училищ з польською мовою викладання (1911/12 навчальний рік) проти 12 подібних закладів з українською мовою викладання (тим паче, що українці не мали жодного реального училища). Офіційна статистика показує, що 1912 р. одна українська середня школа припадала на 520 (!) тисяч осіб, а одна польська — на 52 тисяч.
Певну суголосність із діями крайової влади у сфері освіти мала ситуація на Буковині. Характеристику середньої освіти подає часопис «Буковина», який 1891 р. писав: «Буковинські середні й фахові школи попросту не для нас, Українців, а для Жидів і кількох Німців, бо всі вони німецькі... Не відмовляємо Німцям, ані Жидам, а особливо Волохам, мати на Буковині свої середні школи, але жадаємо того самого і для себе. Яким чином приходимо ми до того, щоб наших дітей мучено чужими мовами викладовими?! Фраза про німецьку культуру й ширше поле ділання для людей, образование на німецькій мові, — пуста! Ми маємо свою культуру, а український край має досить місця для нас! Чужого не бажаємо, в чуже не вибираємося!»
Така ситуація не задовольняла потреб передусім
