У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
Незважаючи на такі тенденції крайової політики, наприкінці XIX — на початку XX ст. кількість єврейських початкових шкіл у Галичині збільшилася, а «галицькі хедери» посідали першість у Цислейтанії. Їхня кількість різко зросла між 1895/96 і 1902/03 навчальними роками — від 149 до 339 закладів, з 4075 до 7433 учнів. Такий «стрибок» дослідники пояснюють імовірним зменшенням функціонування нелегальних шкіл і переведенням їхньої діяльності в легальний сектор шкільництва.
Спостерігалася й інша тенденція — двомовні польсько-єврейські середні школи поступово витісняли суто єврейські навчальні заклади. Головне завдання таких утраквістичних установ полягало в підготовці єврейської молоді до життя на нібито етнічно польських землях через надання їм належних знань польської мови та відомостей із загальноосвітніх дисциплін, які викладалися польською мовою. Тільки окремі предмети (зокрема, релігія) викладалися ідишем або івритом. Поширеною була думка, що мовою навчання євреїв Мусить бути лише польська мова. А що навіть у спеціалізованій трирічній школі для підготовки вчителів юдаїзму (наприклад, в установі львівської єврейської громади, яку фінансували уряд і крайова адміністрація) мовою викладання була польська, то зрозумілою була політика КШР на уніфікацію освітнього простору через упровадження як пріоритетних у навчальний процес приватних фахових шкіл загальноосвітніх дисциплін польською мовою.
Суголосним із тенденціями в освіті був і курс на інтеграцію західноукраїнського єврейства в державний/крайовий контекст через вибір/зміну єврейських імен і прізвищ — необхідну умову повноцінної участі у спільноті громадян. Генезою такого процесу були імператорські патенти 1787 і 1805 рр., які встановлювали, що імена повинні бути «німецькими» — в межах німецької транскрипції (був підготовлений навіть спеціальний перелік імен). Проте за конституційної доби ці обмеження з огляду на гарантію громадянських прав скасовувалися автоматично. Не менш істотним було й те, що зміна імені та прізвища спочатку була можлива за умови прийняття християнства, а це, між іншим, уможливлювало отримання шляхетства.
Щоправда, саме в досліджуваний період вибір/зміна євреями своїх імен і прізвищ стали суттєвим механізмом інтеграції цієї етнічної групи в етнополітичний організм дуалістичної імперії. Про важливість проблеми свідчать такі факти. 20 липня 1892 р. КШР доручила директорам підпорядкованих їй навчальних закладів, щоб у документації (шкільних свідоцтвах тощо) єврейські імена вписувалися з огляду на державне право — тобто їх німецькі або польські відповідники.
Показовою ми вважаємо ініціативу львівських євреїв щодо вимоги записувати в офіційних документах попередні єврейські імена, які спочатку фігурували в метричних книгах їхньої релігійної громади, на противагу сучасним (германізованим чи полонізованим) іменам. Проте ці заходи львівської ґміни не дали бажаного результату. Відхиливши прохання, Міністерство внутрішніх справ повідомило, що бажання довільної зміни єврейських імен, з огляду на державне право недопустимим. Ба більше, вказувалося, що староства повинні повідомити всі єврейські релігійні громади, метрикантів, а додатково й особам, які надаватимуть дітям імена, про вимогу записувати імена в такій формі, яка відповідатиме обраній державній мові. Тому зрозуміло, що повноцінне входження представників єврейської етнічної групи в етнополітичний організм відбувалося коштом зречення власних етнічних імен і почасти прізвищ.
Оскільки першими добровільними об’єднаннями, на які влада може покладатися у втіленні внутрішньої політики, є сім’я та громада, логічним видається вплив держави через уніфікацію актів громадянського стану (народження, одруження і смерті) — додатковий механізм інтеграції представників етнічних груп в етнополітичний організм.
Ще на початках австрійської займанщини західноукраїнських земель державні службовці послуговувалися типовими формулярами, що їх використовувала римо-католицька церква, а її духівництво намагалося в однобічному порядку реєструвати природний приріст осіб Мойсеєвого визнання. Так з 1 січня 1788 р. реєстраційні книги рабини мусили вести німецькою мовою, а § 5 універсалу від 21 лютого 1805 р. встановив, що книги обрізання і народження з 1 червня того ж року треба вести лише німецькою мовою, а народжених, пошлюблених і померлих необхідно фіксувати не інакше, як на підставі їхніх німецьких імен. Єврейські метричні книги підлягали наглядові духовних осіб римо-католицької церкви чи органів влади. Тільки 10 липня 1868 р. цю контрольну функцію скасували. Однак на противагу цьому спільна ухвала Міністерств внутрішніх справ та віровизнань і освіти оголосила, що з 1 січня 1874 р. дублікати єврейських метричних книг мають перебувати в розпорядженні політичної влади першої інстанції — у випадку Галичини — повітових старосте. Аналогічними до єврейських метричних книг мусили бути й книги реєстрації громадського стану галицьких караїмів.
На західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, засади ведення метричних книг з 1 січня 1877 р. призвели до створення за ініціативою влади нової інституції — єврейського метричного округу. В його межах реєстрацією актів цивільного стану єврейського населення займався спеціальний функціонер, а поділити для цього територію з огляду на економічні і демографічні відносини зобов’язувалося намісництво. 1905 р. у східній і західній частинах Галичини налічувалося 262 такі округи.
Намагання встановити контроль над церковно-релігійною сферою стало показником наступального характеру дій влади. Остання сповідувала примат формування поліетнічної політичної нації та подвійної ідентичності етнічних меншин, тож її суттєвим пріоритетом була інтеграція в етнополітичний організм етноконфесійних спільнот. Подальша етнополітика влади в Австро-Угорщині та позиція одного з її титульних етносів (німецького) застерігають від очевидного на перший погляд узагальнення того, що конституційне оформлення права етнічних меншин на плекання і розвиток своїх релігій свідчило про готовність визнати етноконфесійне розмаїття в країні де-факто. Проілюструймо це твердження на прикладі західноукраїнських євреїв.
Виробляти засади державної політики щодо окремих аспектів правового становища прихильників Мойсеєвої релігії в Габсбурзькій монархії розпочали у 1859—1860 рр. Наслідком урядових постанов і роз’яснень намісництва стали передусім згода влади на залучення євреїв до роботи в «християнських» інституціях, а також скасування попередньої адміністративної згоди на затвердження шлюбу. Імператорське розпорядження від 6 січня 1860 р. скасувало § 593 австрійського Цивільного кодексу, згідно з яким «хто не визнає християнської релігії, не може засвідчити останньої волі християнина», а також § 217 західно-галицької судової ординації, яка піддавала сумніву зізнання, складені євреями перед християнами. В останньому з цих документів, зокрема до того часу, суттєвою була норма, яка встановлювала, що особи без християнського віровизнання не можуть виступати свідками останньої волі християн. Завершило цей етап «включення» євреїв у державу розпорядження 1863 р., яке дозволяло їм вести нотаріат.
Остаточна, формальна,
