У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка
В умовах етнополітичних процесів на західноукраїнських землях, коли різностатусні етнічні спільноти обстоювали відмінні цілі, вимогою держави до них стала їхня політична лояльність. Задля нейтралізації етносепаратизмів, спонукання етнічних меншин до підтримки держави центральна влада вдавалася до різних заходів. Зокрема, надавала гарантії етнічних прав своїм громадянам, декларувала їх рівноправність. ЦІ положення, будучи одним з елементів імперського правового поля, мали бути водночас і засобом кореляції їхньої етнополітичної діяльності. Йшлося, власне, про прагнення держави стимулювати/змусити своїх громадян, незалежно від їхньої етнічності, до найвищого вияву лояльності щодо неї. Вона є водночас яскравою демонстрацією надетнічності, ключовим елементом загальнодержавної солідарності, наявність яких бажана для будь-якої держави.
Характерно, що окремі випади проти правлячої династії та держави, які, хоча й мали місце на західноукраїнських землях, мали спорадичний характер і зводилися до персональних суперечок і порахунків з представниками місцевої влади (скажімо, наприкінці XIX ст. польських осадників, не задоволених діями центральних влад, або ж поляків чи українців, які засумнівалися в чинності престолонаслідування) або як наслідок правопорушень звинувачених, запідозрених у державній зраді. Всі такі випадки передбачали адміністративну відповідальність. Це було свідченням і того, як держава — головний регулятор стосунків у західноукраїнському регіоні — здійснювала контроль за громадянами через діяльність органів правосуддя і місцевого самоврядування. Останні посилювалися в міру зміцнення позицій центральної влади.
Приміром, загроза війни з Росією, яка вважалася неминучою, та зростання значення українських послів у парламенті на початку XX ст. змушували Відень та імператора шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Прикладом цього стало звернення імператора 18 червня 1912 р., в якому українців він назвав одним із найчисленніших і відданих короні протягом багатьох років народом. Уже наступного дня українська преса відзначала: «Се-ж уперве від 1848 року звернув ся монарх безпосередно і ласкаво до української нациї, се вперве зробив монарх вилім в огорожі, сплетеній з привілеїв польських, якою відділив ся був від нашого народу пів столітя тому назад».
Подібні підходи, які ставили здобуття тих чи інших прав і благ у залежність від ставлення етнофорів чи етнічних груп загалом до держави, практикували й поляки. Лоялістським ідеям була підпорядкована й практична діяльність польського політикуму в Галичині на початку XX ст., який розглядав Східну Галичину як предмет торгів і геополітичних суперечок винятково у контексті міжнародної політики двох імперій — Габсбургів і Романових. Польське гасло «Вірні Відневи і... Петербургови» зврдилося до такого: «Мимо того, що Австрия мала хиба політичні інтереси в своїй власній провінції (Галичині. — Авт.) і мимо запевнень Поляків „przy Tobie stoimy і stać chcemy“[149], польська політика ні на хвилю в своїм відношеню до українського питаня не відступила від свого до-австрійського розуміння, але продовжуючи, мимо зміни політичної карти земель бувшої Польщі, свої рахунки з Росиєю, старала ся використовувати своє значінє в Австриї в напрямі кориснім для Росиї». Однак найлояльнішим у політичному сенсі залишалося єврейство західноукраїнських земель. З цього приводу депутат Палати депутатів рейхсрату Б. Штраухер підкреслював, що «єврейський рух є лояльним і винятково проавстрійським».
Незважаючи на це, наявні джерела дозволяють стверджувати, що у своїй масі єврейство західноукраїнських земель виявляло свою політичну лояльність до Австрійської держави. Очевидно, давалася взнаки традиція пошанування інститутів влади як таких, адже імператорські скасування цехових обмежень щодо євреїв (1859), врегулювання права євреїв на придбання нерухомого майна та володіння ним (1860), визнання недійсним положення, яке забороняло допуск євреїв до нотаріальної практики (1863), доступ до вищої освіти (1848) тощо і, як наслідок, — процес активізації єврейського руху наприкінці XIX — на початку XX ст. змушували сучасників-євреїв стверджувати: «Євреї Австрії будуть завжди дякувати [імператорові] за те, що саме він, звільнивши їх від тісних пут, під час свого правління принципово зрівняв євреїв з іншими громадянами держави». Окремі, так би мовити «показові» свідчення — участь євреїв у заходах, присвячених особі правлячого імператора та австрійським державним святам, проведення відповідних богослужінь у синагогах тощо.
Така оцінка лояльності євреїв, яку артикулювали як їхня етнічна еліта, так і представники титульних етносів політичні актори монархії, підтверджує очевидну закономірність — коригування характеру інтеракціонізму етнонаціональних спільнот та стосунки держави з етнічними меншинами за критерієм позиціонування останніх у суспільно-політичних процесах. Ішлося власне про ініціативи центральної влади, спрямовані на забезпечення етноконфесійного, але не громадянського (в його політичному сенсі) рівноправ’я євреїв, узалежнення здобуття повноти їх громадянських прав від ставлення до держави.
Тому «візиткою» етнополітики Австро-Угорщини можна трактувати запровадження субординаційних міжетнічних відносин. Застосовувані владою своєрідні стандарти, зокрема щодо євреїв, базувалися на критеріях їхньої політичної лояльності, які підтверджували, з одного боку, застосування принципу інституційного захисту прав усіх етнічних меншин монархії, а з другого — одночасну відмову євреям у визнанні прав етнічної спільноти. Опосередкована причина цього крилася в тому, що держава, як стверджує О. Бочковський, «не лише об’єктивно встановлює національність кожного свого громадянина, а й об’єктивно зацікавлена в тому, щоб кількість інонаціонального населення була в ній якнайменша».
Як додатковий засіб плекання політичної лояльності і задля стимулювання етнічних меншин до визнання «чужої» влади, її легітимації держава застосовувала й інші пріоритети етнополітики. Серед них і залучення етнічних меншин до захисту монархії, яке було не тільки вимогою з боку правлячої династії та титульного етносу, а й необхідним фактором для налагодження їх конструктивної взаємодії. При цьому, як свідчить етнополітика Австро-Угорщини, принцип солідарної відповідальності в захисті країни як критерію ставлення до етнічних меншин застосовано і в умовах миру. Приміром, незважаючи на підтримку правлячої династії Габсбургів, євреї міст і містечок досліджуваного хронотопу зазвичай сповідували пацифістські релігійні традиції, які були чужі мілітаризмові. Підтвердження цієї тези — окремі судові вироки щодо ухиляння призовників-євреїв, мешканців західноукраїнських теренів, від військової повинності. Як свідчать документи, звинувачені часто намагалися втекти і переховувалися в інших регіонах імперії, видавали себе за інших осіб, подавали фальшиві медичні довідки. Розуміючи це, місцеві очільники Міністерства війни реалізовували мілітаристські устремління держави й іншими способами: надавали воякам-євреям додаткові відпустки з нагоди релігійних свят, нерідко — й ув’язненим, передаючи їм ритуальні продукти.
Принципи багатокультурності визначили актуальне
