Загублений світ - Майкл Крайтон

— На які саме?

— Ми ще не розуміємо, от в чому справа. І я не хочу здіймати паніку. Але чому б вам не забрати до мене на вишку дітей на деякий час і самим не прийти сюди разом з Едді?

— Тобто ти кажеш, щоб я забрався звідси. Ти справді вважаєш, що це необхідно?

— Власне кажучи, так, — сказав Левін.

Після ін’єкції морфіну малюк почав важко дихати і звалився на сталеву поверхню. Сара поправила кисневу маску навколо його писка. Вона глянула на монітор, щоб перевірити частоту серцебиття, але Арбі та Келлі знову затулили їй екран.

— Діти, будь ласка.

Торн ступив уперед і плеснув у долоні.

— Добре, діти! Час для польових досліджень! Рухаймося.

Арбі сказав:

— Просто зараз? Але ми хотіли подивитися на малюка…

— Ні, ні,— сказав Торн. — Доктору Малкольму та доктору Гардінг потрібно місце для роботи. А нам час вилізти на вишку для спостережень. Ми можемо спостерігати за динозаврами всю другу половину дня.

— Але ж Доку…

— Не сперечайтеся. Ми вже йдемо, — сказав Торн. — Едді, ти з нами. Залиш цих двох голубків наодинці, хай роблять свою справу.

За кілька хвилин вони вийшли. Двері трейлера зачинилися. Сара Гардінг почула, як з м’яким дзижчанням від’їхав «Експлорер». Зігнувшись над малюком і поправляючи кисневу маску, вона сказала:

— Голубки?

Малкольм знизав плечима.

— Левін…

— То це його ідея? Вигнати всіх надвір?

— Мабуть.

— Він знає щось, чого ми не знаємо?

Малкольм засміявся.

— Впевнений, що він так вважає.

— Ну що ж, почнемо робити гіпс, — сказала вона. — Я хочу завершити це якомога швидше і відправити цього малюка додому.

Схованка на висоті

На той час, коли вони дісталися вишки, сонце вже сховалося за низькими хмарами. Вся долина була залита м’яким червонуватим світлом, коли Едді припаркував «Експлорер» під алюмінієвим риштуванням і вони всі піднялися нагору. Левін був там і дивився у бінокль. Схоже, він не був радий їх бачити.

— Перестаньте крутитися, — роздратовано буркнув він.

З укриття відкривався чудовий вид на долину. Десь на півночі гуркотів грім. Повітря було охолодженим та наелектризованим.

— Буде буря? — спитала Келлі.

— Схоже на те, — сказав Торн.

Арбі недовірливо глянув на металевий дах укриття.

— Довго ми тут будемо?

— Недовго, — сказав Торн. — Ми тут лише на один день. Завтра вранці нас заберуть гвинтокрили. Я подумав, діти, що ви заслужили можливість ще раз глянути на динозаврів.

Арбі покосився на нього.

— А насправді?

— Я знаю, — сказала Келлі досвідченим тоном.

— Та ну? І чого ж?

— Доктор Малкольм хоче залишитися наодинці з Сарою, дурнику.

— Навіщо?

— Вони — старі друзі,— сказала Келлі.

— То й що? Ми просто хотіли подивитися.

— Ні,— сказала Келлі.— Я хочу сказати, що вони — старі друзі.

— Я розумію, про що ти кажеш, — відповів Арбі.— Знаєш, я не тупий.

— Тихше, — цитьнув на них Левін, дивлячись у бінокль. — Ви пропускаєте дещо цікаве.

— Що саме?

— Он ті трицератопси, вниз за течією річки. Щось їх турбує.

Стадо трицератопсів мирно пило воду з річки, але тепер почало шуміти. Як для таких величезних тварин, голоси в них були неймовірно пронизливими і нагадували гавкіт собак.

Арбі повернувся, щоб глянути.

— Там щось є,— сказав він. — Щось рухається серед дерев за річкою.

Стадо трицератопсів заворушилося. Вони почали задкувати один до одного, поки не утворили своєрідну розетку, виставивши свої зігнуті роги назовні, назустріч невидимій загрозі. Самотнє маля опинилося в центрі і заскавчало від страху. Одна з тварин, — імовірно, його мати, — повернулася й тицьнула його носом. Після цього дитинча замовкло.

— Я їх бачу, — сказала Келлі.— Це раптори. Он там.

Стадо трицератопсів зіткнулося з рапторами, дорослі загавкали, хитаючи гострими рогами. Вони створили своєрідний бар’єр з рухомих шипів. У них було безпомилкове відчуття координації, групового захисту від хижаків.

Левін задоволено усміхався.

— Цьому не існувало жодних доказів, — сказав він, раптом збадьорившись. — Насправді більшість палеонтологів взагалі вважають, що це неможливо.

— Що саме? — спитав Арбі.

— Така групова захисна поведінка. Особливо в трицератопсів — вони схожі на носорогів, тож передбачається, що вони і живуть так само поодинці. Але тепер ми бачимо… А. Так.

З-під дерев вискочив велоцираптор. Він швидко рухався на задніх ногах, балансуючи на масивному хвості.

Стадо трицератопсів голосно загавкало, побачивши раптора. Інші ще ховалися під деревами, а цей, вийшовши в поле зору, повільно рухався навколо стада, заходячи у воду з іншого боку. Він легко переплив річку і вийшов на інший берег. Тепер він був у п’ятдесяти ярдах вгору за течією від стада трицератопсів, що, гавкаючи, повернулися до нього, ставши єдиним фронтом. Уся їхня увага була зосереджена на цьому єдиному велоцирапторі.

Тим часом інші раптори почали повільно, крадучись, виходити зі своєї схованки. Вони рухалися низько, ховаючи свої тулуби у високій траві.

— Нічого собі,— сказав Арбі.— Вони полюють.

— Зграєю, — кивнув Левін. Він підняв шматочок обгортки від батончика з підлоги укриття і підкинув його у повітря, спостерігаючи, як його несе вітер. — Головна зграя знаходиться з підвітряного боку, тому трицератопси не можуть відчути їхній запах. — Він знову підніс до очей бінокль. — Я думаю, — сказав він, — що зараз ми побачимо вбивство.

Вони спостерігали, як раптори беруть стадо в кільце. Раптом на обрії вдарила блискавка, яскраво висвітливши дно долини. Один з рапторів здивовано застиг на місці. Якийсь момент його голову було видно над травою.

Стадо відразу ж розвернулося і перегрупувалося, ставши обличчям до нової загрози. Всі раптори зупинилися, ніби вирішили переглянути свій план.

— Що сталося? — спитав Арбі.— Чому вони зупинилися?

— У них проблеми.

— Чому?

— Подивись на них. Основна зграя ще на тому березі річки. Вони занадто далеко, щоб об’єднатися для нападу.

— То ви хочете сказати, що вони передумали? Вже?

— Схоже на те, — відповів Левін.

Один за одним раптори в траві підняли голови, виявляючи свої позиції. Коли з’являвся кожен новий раптор, трицератопси голосно гавкали. Схоже, раптори зрозуміли, що їхнє становище безнадійне. Вони відступили, рухаючись назад до дерев. Побачивши, що вони відходять, трицератопси загавкали ще голосніше.

А потім той один раптор побіг по краю води. Він рухався неймовірно швидко — приголомшливо швидко, ніби гепард — подолавши п’ятдесят ярдів, що відділяли його від стада. У дорослих трицератопсів не було часу на перегрупування. Дитина була відкритою для нападу. Вона пронизливо заверещала з переляку, побачивши, що до неї наближається хижак.

Велоцираптор стрибнув у повітря, піднявши обидві задні лапи. Знову спалахнула блискавка, і в яскравому світлі вони