Загублений світ - Майкл Крайтон

Малкольм сказав:

— Я помітив, що найбільші тварини здаються маленькими. Вони ніби не досягають зрілості. Можливо, їх рано вбивають.

— Можливо, — погодилася Сара. — Але якби рівень смертності був достатньо високим, щоб підтримувати цю популяцію, тут мала би бути купа туш та кістяків від мертвих тварин. Ти бачив щось таке?

Малкольм похитав головою.

— Ні. Насправді, коли ти згадала про це, я розумію, що не бачив жодних кістяків.

— І я теж. — Вона відсунула лампу вбік. — В цьому острові є щось дивне, Іяне.

— Я знаю, — відповів Малкольм.

— Знаєш?

— Так, — відповів він. — Я з самого початку це підозрював.

Загуркотів грім. Рівнина внизу була темною й безмовною, якщо не брати до уваги віддалене гарчання рапторів.

— Може, нам слід повернутися? — з тривогою в голосі спитав Едді.

— Навіщо? — відповів Левін. Він вдягнув окуляри нічного бачення, задоволений тим, що додумався взяти їх із собою. У окулярах світ заграв відтінками світло-зеленого. Він добре бачив рапторів біля здобичі, витолочену високу траву та кров навколо. Зі скелетом вже давно було покінчено, хоча все ще можна було почути хрускіт кісток, що їх гризли тварини.

— Просто я думаю, — сказав Едді,— що вже темно, і в трейлері нам буде безпечніше.

— Чому? — спитав Левін.

— Він укріплений, міцний і дуже безпечний. У ньому є все, що нам потрібно. Я просто думаю, що нам слід бути там. Я маю на увазі, ти ж не збираєшся тут залишитися на всю ніч?

— Ні,— сказав Левін. — Ти що, за фанатика якогось мене маєш? — Едді усміхнувся. — Але давайте побудемо тут ще трохи, — додав він.

Едді повернувся до Торна.

— Доку, що скажете? Скоро дощ може початися.

— Ще трохи, — сказав Торн. — А тоді поїдемо всі разом.

— Динозаври були на цьому острові протягом п’яти років, може, більше, — сказав Малкольм. — Але жоден з них не з’являвся у інших місцях. І раптом торік на пляжах Коста-Рики і, згідно із повідомленнями, на островах Тихого океану почали виявляти туші мертвих тварин.

— Їх принесло течіями?

— Ймовірно. Але питання в тому, чому саме зараз? Чому аж через п’ять років? Щось змінилося, але ми не знаємо… зачекай хвилинку… — Він відійшов від столу до комп’ютера і повернувся до монітора.

— Арбі зміг увійти у стару мережу, — сказав він, — і там все ще є дослідницькі матеріали з вісімдесятих. — Він порухав мишкою курсор на екрані.— Ми їх не дивилися… — Він побачив, як з’явилося меню, що показувало робочі та дослідницькі файли. Він почав прокручувати текст на екрані.

— Багато років тому в них були проблеми з якимось захворюванням, — мовив він. — У лабораторії було багато записів про це.

— Яке захворювання?

— Вони не знали, — відповів Малкольм.

— У дикій природі є чимало хвороб, які розвиваються повільно, — сказала вона. — Може минути п’ять або десять років, перш ніж вони проявляться. Їх викликають віруси або пріони.[25] Наприклад, свербець, схожий на білкові фрагменти або коров’ячий сказ.

— Але, — зауважив Малкольм, — ці хвороби виникають тільки від вживання зараженої їжі.

Запала тиша.

— Як думаєш, чим їх тоді годували? — спитала вона. — Просто я думаю, це були ще дитинчата динозаврів. Що вони їдять? Я думаю, молоко, але…

— Так, молоко, — сказав Малкольм, читаючи текст на екрані.— Перші шість тижнів — козяче молоко.

— Це логічний вибір, — відповіла вона. — Козяче молоко завжди використовують у зоопарках, бо воно гіпоалергенне. А що пізніше?

— Хвилиночку, — сказав Малкольм.

Гардінг провела рукою по нозі малюка, чекаючи, доки застигне смола. Вона глянула на «гіпс», понюхала. Запах все ще був сильним.

— Сподіваюся, що все буде добре, — сказала вона. — Іноді тварини не дозволяють малятам повертатися, якщо ті пахнуть «чужим». Але, можливо, запах зникне після того, як застигне смола. Скільки часу вже минуло?

Малкольм глянув на годинник.

— Десять хвилин. Ще десять хвилин і воно застигне.

Вона сказала:

— Я хотіла б віднести цього хлопця назад до гнізда.

Загуркотів грім. Вони глянули в темряву за вікном.

— Мабуть, сьогодні вже надто пізно, щоб його повертати, — сказав Малкольм. Він все ще стукотів по клавішах, дивлячись на екран.

— Отже… чим їх годували? Добре. У період з 1988 до 1989 року… травоїдні отримували розмочений рослинний матеріал тричі на день… а хижаки…

Він зупинився.

— Що давали хижакам?

— Схоже, подрібнений екстракт білків тваринного походження…

— З чого? Зазвичай, використовують індичку або курку, додаючи туди антибіотики.

— Capo, — сказав він, — вони робили це з овець.

— Ні,— не повірила вона, — не може бути.

— Ага, робили. В них був постачальник, який розводив овець.

— Жартуєш, — сказала вона.

Малкольм відповів:

— Боюся, що це правда. А зараз дозволь мені подивитися, чи можу я знайти…

Пролунав тихий сигнал тривоги. На стіні над його головою заблимала червона лампочка. За мить на даху трейлера увімкнулися зовнішні вогні, заливши галявину яскравим галогенним світлом.

— Що це? — спитала Гардінг.

— Датчики. Щось змусило їх спрацювати. — Малкольм відійшов від комп’ютера і визирнув у вікно. Він не бачив нічого, крім високої трави та дерев по периметру галявини. Все було тихо, як і раніше.

Сара, все ще зайнята малюком, сказала:

— Що трапилося?

— Не розумію. Я нічого не бачу.

— Але ж датчики чомусь спрацювали?

— Я здогадуюся.

— Вітер?

— Тут немає вітру, — сказав він.

Стоячи на вишці, Келлі сказала:

— Гей, дивіться!

Торн повернувся. З їхнього місця у долині на півночі було видно обидва трейлери на високій скелі посеред галявини. На трейлерах увімкнулися зовнішні ліхтарі.

Торн відстібнув від пояса рацію.

— Іяне, ви там?

У динаміку відразу ж затріскотіло:

— Так, Доку.

— Що відбувається?

— Я не розумію, — відповів Малкольм. — Просто увімкнулося зовнішнє світло. Гадаю, що датчик спрацював. Але ми нічого не бачимо.

Едді сказав:

— Повітря охолоджується дуже швидко. Можливо, були конвекційні потоки, встановіть їх.

— Все в порядку, Іяне? — спитав Торн.

— Так, все добре. Не турбуйтеся.

Едді буркнув:

— Я завжди казав, що датчики занадто чутливі. Так воно і є.

Левін насупився, але нічого не сказав.

Сара закінчила з малюком, обгорнула його ковдрою і обережно прив'язала до столу ременями з тканини. Вона підійшла і стала поруч з Малкольмом. І подивилася у вікно.

— Що ти думаєш з приводу цього?

Малкольм знизав плечима.

— Едді каже, що система занадто чутлива.

— Правда?

— Не знаю. Її ніколи не випробовували. — Він вдивлявся у дерева на краю галявини, шукаючи хоч якийсь рух. Потім почулося якесь пирхання, майже схоже на гарчання. Здавалося, що десь позаду нього на це пирхання хтось відгукується. Він пішов подивитися в інший бік трейлера.

Малкольм та Гардінг виглядали